Пат

Ну от, ранок втомлено заповзає в кімнату, такий самий сірий, як її сумління, холодний, як чоловіче плече поруч, котре її тепер пече - чужістю.

І що тепер - повернутись, мило привітатись, пожартувати, придушуючи розчарування собою, гірке, як болгарська цигарка, роблячи вигляд, що нічого не сталось, що ця близькість - усього одна з багатьох, що їй байдуже, що він про неї подумає (цей - подумає), звикнути до думки, що вони вночі похоронили хороші дружні стосунки (бо тепер дружби не буде, неможливо дружити, ховаючи очі), чи пояснити, що це таки помилка, миттєва слабкість, котра, проте, мала ґрунт, щедро пригноєний зустрічами, цікавістю чоловіка до жінки і навпаки, випадковими дотиками, адреналіном, витиснути з себе смішне і банальне:"Ти не думай... (я нє такая)" (цей - подумає), і запропонувати забути і залишитись друзями? (Дружби, знову ж таки, вже не буде).

Хоча її і не було. Всі зустрічі, всі листи, дзвінки, будь чесна, були з однією метою - зустрітись, помовчати, поборюючи тугу, задовільнити її хоча б невинним про решту присутніх поцілунком-додатком до "па!" і тішитись на наступну зустріч через півроку, рік...

Чи пообіцяти один одному не зустрічатись більше наодинці?

Чи залишити все це його мудрій чоловічій голові? (Була б мудра - ти б не задавала собі таких питань...)