Було і буде

Всі батьки (я думаю, всі) цілують дітей на добраніч. Цілую і я. Цілувала. Якось непомітно вони стали приходити до нас у спальню і цілувати мене. І навіть не знаю, як це сталось. Але мені приємно.

Тепер, коли в мене під рукою не буде шматка паперу, я можу записати інформацію на собі. Пальцем. Хворіти чимось незвичним - незвично й дивно. А взагалі, коли з людиною стається щось приємне, вона ніколи не задумується - за що це? Це для нас якось природньо, ми вважаємо, що ми цього заслужили. Зате коли з нами трапляються речі менш приємні, ми задаємо собі питання - чому саме я? Треба переосмислити, мабуть, свій стиль життя. І менше посміхатись, коли не смішно.

Бувають дні, коли фізичний стан відповідає душевному. Або навпаки. Якщо додати до цього відчуття, що ти спостерігаєш за своїм тілом, як в кіно, і те, що бачиш, не зовсім подобається, до усіх відчуттів додається тонка біль врізаного пальця... тільки де болить - не знаєш. І нема сил. Ні фізичних, ні душевних. І поруч нема нікого сильнішого за тебе. І не допоможе ніхто. І над поверхнею тримає тільки одинокий смайлик в чаті, людини, від котрої цього не чекаєш. А чи завжди наші очікування збігаються з реальністю?