Було і буде

... або ж про людей. Сьогодні за ліпкою пельменів (простіть за сію москальську страву), вже не знаю чому (швидше всього за звичкою проводити самоаналіз на кухні) я дійшла думки, що найбільше поважаю людей, у котрих не довелось розчаруватись. І люблю також. Чи люблю, а потім поважаю? Може бути й так, що хтось з тих, хто оце буде читати, скаже:"Пф.Та хто ти така, аби я старався(лась) тебе не розчаровувати?" Правда. Ніхто. Але я не про догоджання мені, але про той стержень, що є в людині. Про те, що не дивлячись ні на що, на жодні обставини, людина не змінилась в поглядах чи поведінці. Обставини - це, наприклад, той час, котрий іде :) Знаєте, як в сім'ї двадцять років після весілля всі вже розслаблені такі, бігуді-витягнуті спортивні-воначиститьзубивінвтойчассидитьнаунітазі, і нікому нічого не заважає. Або в дружніх стосунках, коли сто років знайомі, і ніби не обов'язково вже слова дотримувати. Так от, я перебирала людей, котрих я люблю і поважаю, поважаю і люблю.....

... казала про мене дорога родина скільки себе пам'ятаю. Я ще не знала тоді, що таке сильний характер. От що я скаржитись не вміла - це так. Чи не було кому скаржитись... вічно закопана в книжках дівчинка шукала в них поради й розради. "Хтось мусить бути сильним" - казала мені мама, коли я спробувала поскаржитись на те, що мені інколи не вистачає сил вирішувати не мої проблеми. "Ти така безсердечна стала, Оля" - почула я від неї, коли у відповідь на історію сусіда, котрий дзвонить жінці зі Сходу і розказує, що йому нема що їсти сказала, що мав би сидіти коло жінки такий воїн. Я справді вважаю, що чоловік, котрий йде на війну, не мав би дзвонити дружині і скаржитись на незручності. Не знаю, чи черствість це, але я усвідомлюю, що не кожний відважиться йти на війну. Але якщо пішов - будь воїном. Я вже не хочу бути воїном. Я повоювала за своє життя досить, я виграла чимало маленьких і великих битв і воєн. Були й поразки, але це мій досвід. А інколи й мікроін...

"А докажіть, що ви не ханжа", запропонував мені один, хм... пан з ЛФу. Хі. Тьху. Останнім часом зникло бажання дискутувати. Інколи шкода, але переважно тішусь. Тішусь, бо якось не помічаю, що я чомусь вчусь у таких дискусіях. Зате помітила, що і дорослі люди бавляться, при чому так серйозно, що дістаєш страх за їхнє здоров'я. Френдять на фейсбуках і інших "ках", а потім розфрендюють, бо мої відверті вислови їх "інквізують". "Віддай лопатку", тля. А ще мене почав важко харити негатив. Будь-де. Я не дивлюсь драм, кривавих бойовиків, сторонюсь похмурих людей. Мене це все знекровлює, тому нафіг. Шкода себе і часу на таке. А світлих і мудрих щораз менше...

Постпостскриптум... Знайшла цікаві подробиці відносин Ержебет Баторі з палатином Турзо. Судячи з того, що описував історик, можновладець був до графині серйозно, давно і безнадійно закоханий. І його "Вистачить одного слова - і все складеться інакше" набувають специфічного змісту. Це був натяк, однозначно. Але для чого коханій жінці демонструвати силу? Чому не продемонструвати ніжність? Є прояви почуттів слабістю, чи грубістю і вдаваною байдужістю приховуються вразливі місця? Взагалі - є потреба приховати вразливе місце слабістю? Чи навпаки це сила - вміння побороти власні почуття? Цікаво, як такий сильний чоловік бореться зі своїм бажанням добути саме цю жінку? І чи не жалкує, після того, як бажання перегорить, що був таким сильним у минулому? Питання без відповідей, мабуть. Чоловіки навряд чи будуть говорити про свої слабощі...

Процитую tivasyka ці 11 слів і висновки з них окреслюють мою точку зору з цього питання. крапка? А думка була така: дружба между мужчиной и женщиной возможна… при определенной доле физического отвращения І хоча я з тівасиком погоджуюсь, проте крапку я б не ставила. Поставила б кому. Бо вважаю, що вона ще можлива після задоволеного фізичного потягу, несуттєво, чим був зумовлений. Інакше то не дружба, а таке собі намагання виглядати цілком цивілізованими людьми. Це досить важко, навіть при високому самоконтролі - гасити в собі фізичне бажання, а якщо воно сполучене з цікавістю як до особистості - то взагалі неможливо. Так виникає ненависть потрохи. )))

"Життя з ними сталось, час з ними стався..." Так відповідає господар маленького кафе випадковій клієнтці, котра розглядає колекцію ключів у банці на його прилавку і цікавиться їхніми власниками. Ключі, котрі залишають жінки і чоловіки з тих пар, котрі з тих чи інших причин не можуть чи не хочуть бути разом. Елізабет також прийшла залишити свої... Ми вчора направду відпочивали при перегляді чудового фільму, зовсім не новинки, що мене засмутило тільки з тієї причини, що не бачила його швидше. "Мої чорничні ночі" - фільм про стосунки, зазирає в душі і я б сказала, трохи вивертає нам наші власні. А ще хорошою рекомендацією може бути акторський склад - Нора Джонс, Наталі Портман, Джуд Лоу, Тім Рот. Прізвище режисера для мене абсолютно нове і я його не вимовлю. ) А ще - у цьому фільмі один з найгарніших поцілунків, котрі я бачила в кіно. )

Я сьогодні зачиталась історією третього рейху. Вірніше, почала історією НСДАП, і якось непомітно сковзла на своє, жіноче. Протягом декількох днів навесні 45го відійшли, доста безславно, з цього світу Муссоліні, Гітлер, Геббельс. Історичний хрестоматійний факт. Звернула увагу на фото їхніх подруг, коханок, дружин. Усі, Клара Петаччі, Ева Браун і Магда Геббельс - жінки неординарної краси, то ж їхнім партнерам не дивуюсь. Дивуюсь самим жінкам. Якщо вони всі були амбіційними - то чому саме так скеровували свої амбіції? Магда Геббельс, як відомо, була великою шанувальницею Гітлера, і казала вголос, що її місце - коло нього. Але ж під кінець війни настільки зачарованою вона не була. І Ева Браун не мусила виходити заміж за день до своєї смерті. А Клара Петаччі могла б пережити Муссоліні на багато років, якби не відмовилась його залишити. Любов? Що могло прив’язувати вельми цікавих, красивих, і досить освічених на той час жінок до чоловіків з кривавими іменами? Настільки, аби добровільно вибра...

Постскриптум. Сильним жити важче, як не дивно. Від них більше очікується. Їм не прощають промахів і помилок. Слабий свої невдачі може списати на характер. Сильний - ні. Мало хто розуміє, що ті сили черпати звідкись треба. І що дно того колодязя, хоча (тому що) набагато нижче, може стати пасткою, з котрої не дістатись.

... вартує пари перебитих ніг. А впевненість у власній безпомилковості це як ототожнення себе з богом.

Цитую Iris >Все частіше ловлю себе на думці, що мені дуже не вистачає людини, яка б була сильнішою за мене та змогла б зрозуміти мої слабкості. Дуже нагадало мене саму, правда багато років тому, коли я ще дуже цікавилась психологією, займалась самоаналізом і старалась збагнути себе саму, знайти своє місце ітд. У певний період я звинувачувала себе за невдачі у своїх стосунках з чоловіками. Чесно - з багатьма з них мені було просто нудно. Мабуть, я поводила себе... недостатньо по жіночому. Тобто, все оте типове "жіноче" не цікавило пріорітетно (чи стереотипно), як інших жінок. Ні, я вмію спекти торт, зварити смачнющий холодець - більше того, я люблю варити, як і одягатись, малюватись, маю усілякі жіночі слабощі... але мені цього не вистачає.Маю більші потреби. І я не хочу аби їх хтось задовільняв. Вистачить не заважати. Тільки мої чоловіки чомусь дуже нервувались. Я тепер розумію, чому. Старий стрийський знайомий діагнозував це одним реченням:"Ти їх переростаєш". ...

...більше розповідає про нас самих © Un.Known Мене досить часто просять пояснити цей вислів. Пояснюю. ) Маю такий досвід - більше, ніж власний опис власної персони нас характеризують вирази в адресу інших людей. І не тільки - це стосується і явищ, подій, ситуацій, предметів. Приміром, чоловік може бути галантним, присувати стільчик, подавати пальто, але якщо він в розмові з вами зневажливо відгукнеться про іншу жінку - він не джентельмен. А всі його жести - то навчене, завчене, напускне. Якщо мою бесіду порушить телефонний дзвінок до співрозмовника, протягом якої він буде захоплено щебетати, а після прощання кине телефон з фразою:"Задрав(ла)!" - я на сто процентів впевнена, що бути на сто процентів впевненим у його щирості не можна. Одного дня він (вона) буде задрана(ний) мною... яким би милим сьогодні не здавався. Ітд. Вербальна проекція наших характерів. Нічого нового.

Ні, я розумію все - емоції з того приводу і намагання повернути "метелика в живіт"... але прецінь можна було б ці самі емоції висловлювати менш екзальтовано, особливо коли тобі двадцять n і пишеш ти про них на жіночому форумі... Бо писати через декілька років "Як я знайшла свою любов №2!"... це вже трагікомедія (хоча може бути й третя). А може я ніфіга не шарю... А може то нормально...

Пішла доця в перший клас... Дивлячись на малюків за партами, спало мені на думку, що 7 років - вік, коли людина має якісь конкретні спогади, ясні і чіткі. Спробувала згадати свій перший день у школі. Ніц... Якби не фото, пожовтіле в обшарпаному за роки альбомі, мабуть і не згадала б, як виглядала, яка була погода і у яку форму була одягнута.Не пам ´ятаю, як нас перша вчителька вітала і що казала. Але дивно, що памятаю до сих пір запах мокрої крейди і мушкатів, тих було повне підвіконня. А ще запах мила від першої вчительки, вона була затята більшовичка і стара діва (не знаю, чи це якось пов´язане), і мабуть вважала, що радянській жінці має бути соромно за те, що вона користується парфумами (капіталістичні замашки). А потім згадувала перше кохання... Також ніц. Хоч мене вбийте, не пам´ятаю, котрий то був. :) Був це Іван в п´ятому класі, чи Олег в шостому - також не пам´ятаю. Пам´ятаю вже Тарасика в десятому, перші еротичні враження. Першого поцілунка також не пам´ятаю... але поцілунки з...