понеділок, 5 вересня 2016 р.

Наша подорож кудись, або не включено нічого

Відразу кажу - якщо ви шукаєте опис хороших готелів, то тут їх не буде. Не буде ні хороших, ні поганих - не буде ніяких.

Готелі, або взагалі проживання - це був пункт, на котрий ми постійно натикались з Шуміком при плануванні подорожі. При чому планування як такого не було також - ми постійно (а працюємо поруч) обговорюємо, куди б нам хотілось поїхати, що б ми хотіли побачити, при чому Роман постійно говорить про гори, а я про море. І вже два роки ми говоримо про Фару - тому, що ми бачили гарні картинки пляжів Альгарве в інтернеті,  :) і тому, що ми хочемо побачити океан.

Причина, чому ми про Фару два роки тільки говоримо - відстань. А що про неї говорити, спитаєтесь ви. Сідаєте в літак і летите. А ні. Справа в тому, що ми любимо споглядати, і три тисячі кілометрів це не причина, через яку ми сядемо в літак і полетимо валятись на пляжі. А як же оте все, що можна побачити по дорозі, тим більше, що за кермом ми любимо сидіти обидва. Оті три тисячі кілометрів вимагають часу. Особливо якщо ми маємо здійснити мрію і побачити Монако, Ніццу, Марсель, Барселону, Малагу і Ґібралтар. А по дорозі назад може ще й Мадрід, Андорру і Женевське озеро. А це час. І по наших підрахунках нам потрібно приблизно три тижні, котрих ми не можемо собі зараз дозволити.

Отож ми постійно про це говорили, і крім питання відстані і часу постійно згадували про те, як планувати відстані, відвідини окремих місць та міст та про питання ночівлі в них. Ми точно знаємо, що не хочемо бути прив'язаними до готелів, бо це обмежує і змушує триматись визначеної траси та дотримувати час.

І тут на початку серпня в нашому календарі між напланованими та виконаними роботами, дитячих таборів, відвідин бабусь та дідусів з'явилось вікно - цілих п'ять днів. І я почала планувати. Фару нам не світило, це було зрозуміло, але п'ять днів удвох - це вже щось. Море - це було само собою. Албанія - далеко. Хорватія чи Чорногорія - відпали, бо там ми вже були. І хоч в Італії ми були також, але це країна, куди я можу повертатись постійно - вона різна, дуже різна. А крім того кухня :) я можу жити на брускетті з прошутто чи карпаччо, і мені не потрібні  вареники чи голубці. Ну хіба борщ :) І Тоскань мені вже махала у снах оливковими гілочками,  текли ріки к'янті серед гір пекоріно.

"Гори, гори" - чула я постійно голос чоловіка. Які можуть бути гори, якщо днів всього лиш п'ять? "Та як які, а по дорозі?" - правив Шумік. "В Словенії ми ще не були, якщо не враховувати коротеньких перетинів кордону з Австрією чи Хорватією.

І я задивилась на карту, а потім знову на гарні малюнки в інтернеті :)

В результаті в моєму маршруті з'явилось декілька основних пунктів - Трієст, Піран та щось десь на Істрії - куди доїдемо. Істрія - бо це частина Хорватії, де ми ще не були, але хотіли побачити. Ну бо хочемо просто, на власні очі, тим більше, що мова йшла про якихось 50 кілометрів. Тим більше, що за попередніми підрахунками ми мали проїхати всього лиш 700 км в одну сторону. Решту планування я залишила чоловікові, бо розглядання автомобільних доріг - не моє. :) І я зовсім не була здивована, коли замість швидкого перетину Словенії за дві години чоловік вибрав ту найдовшу трасу через Тріглавський національний парк.

І я ані хвилини не жалкувала!

Ну то що з тими готелями, скажете ви. А нічо. Одного дня, поки я розглядала карти синхронно з букінгом, чоловік покликав мене на подвір'я, де я знайшла його, лежачого в машині на місці, де зазвичай знаходяться задні сидіння. "Лягай!" Я лягла. Виявилось, що в нашому 308SW ззаду місця, як у двоспальному ліжку.

Деякий час ми переконували один одного. Найважливішим було питання гігієни, але згадавши, що поїдемо ми не до Стрия, а гаряча вода в душі тече на усіх більших заправках в Європі, ми це питання закрили, а після того, як в машину ввійшовся матрас з ліжка, ми видихнули і почали чекати дня Д.

Що беруть з собою такі підірвані як ми? Багажу виявилось мало. Крім двох подушок і ковдр, рюкзак з теплими речами, купальники і рушники, бамбукові коврики на пляж, декілька футболок для Романа і декілька платтячок для мене. Маленький холодильник з замороженими брикетами з НЗ їжі. Вода. Пиво. Ноутбук з серіалом.

Готуємось.

Субота. Поприбиравши в хаті і холодильнику, відвозимо дітей на поїзд до бабусі. Пів четвертої повертаємось додому, облаштовуємо нашу хатку на колесах, навалюємо їжі офігівшим котам (тільки позавчора ми повернулись з України), і пів шостої відї'ждаємо. Ця частина подорожі нецікава - але ми в передчутті. Заливаємо повний бак, купуємо австрійську віньєтку і їдемо, поки вистачить сил.

День перший.

Сил нам вистачило до австрійського Грацу. Зрештою, і бажання також, бо саме після нього починаються чудові альпійські краєвиди, котрі Роману було шкода проїжджати вночі. Ночували ми на відпочивальні автобану - величезний пляц коло автобану, туалети, душові, кафе, столики надворі, вайфай. Дуже чисто, автобан майже не чути, і чудовий краєвид.

А за сніданком просто з неба на столик вам може впасти таке, як нам:


Далі аж до Словенії був досить звичний, хоч і дуже красивий пейзаж - альпійські підстрижені пагорби змінились скалами як з фотошопу, передчуття зростало, і не дивлячись на красу навколо ми чекали зміни - саме тому ми купили австрійську віньєту,  і не купували словенську.

Словенія.

Цю маленьку країну можна проїхати протягом одного дня декілька раз. Крім того, є ще один нюанс, котрий я дуже люблю - коли їздите в прикордонних областях (чи районах, бо Словенія площею за розміром з Львівську область), ви постійно переїжджаєте з одної країни в іншу, інколи половина села лежить в одній країні, половина в іншій, ця зміна прапорів і різноманіття номерних знаків в суміші з запахом кави викликає безтурботність і відчуття канікул.

Словенія - казкова країна, нема сенсу описувати гори-стіни, водопади, кришталево чисті ріки (вперше я бачила настільки чисту воду, що каноє немов летіло в повітрі), Соча мені нагадала Тару, тільки та була бірюзово блакитна, а ця бірюзово зелена. Вразила неймовірна чистота - всюди, на дорожніх відпочивальнях,  на гірських дорогах, вуличках сіл і більших містечок. Одна з національних страв - грибова юшка на сметані, фактично, то просто гриби, багато грибів, без картоплі. А ще в них дуже добре картопляне пюре, все не доходять руки зробити вдома - щось як начинка до наших вареників, тільки картопля не пом'ята, а посічена і запечена.

Італія

І цього разу ми потрапили в Італію з Австрії, цього разу в Тарвізіо, і перше, що було на дорозі - бар з несподіваною назвою "Італія". При чому з обох сторін дороги, і в повітрі було стільки кави, що можна було вже й не пити.

Про каву.

Італійська кава - це еспресо, кава, приготована у кавоварці, "кава-машині", звичайна порція 30 мл., якщо попросите рістрето - вам подадуть вдвічі менший об'єм, вдвічі сильніша кава, фактично це буде один маленький ковток. Лунго - це порція кави для еспресо, але аж втричі більше води. Якщо хочете просто сильну каву, як еспресо, але звичну для галичанина порцію, замовляйте допіо, або скажіть офіціанту "уно ґранде кафе, пер фаворе". Жодні кафе мак'ято, що само по собі означає плямиста чи брудна кава, італійці не п'ють, то все кофі арт (інформація від сицилійця).

Далі прошутто, пармезан, рукола... без коментарів :)

Якщо не помиляюсь, то з Італії в Словенію і навпаки ми переїжджали разів три. Легкість, з якою звичайні люди переходять із словенської на італійську, потім на німецьку, а потім на англійську - вражає. До речі, російську ми почули аж в Хорватії, хоча в Італії бачили авто.

Отако викрикаючи від захоплення, ми доїхали до побережжя (а це від кордону з Австрією всього сто км), тут в мене настав ступор, бо я все більше схиляюсь до думки, що я народилась не в тому місці і не в тому кліматі, один вигляд моря мене робить тихим створінням, я  покірно жую свою руколу, і тільки повернення в помірний клімат виводить мене з цього благословенного стану.

Трієст

Італійське місто, котре на італійське зовсім не подібне. Якщо стати на площі Єдинства Італії спиною до моря, то здається, що ви у Відні. Ну і нічого дивного - Трієст колись був австро-угорським, більше не буду про історію, якщо захочете - прочитаєте самі.

Як і у Відні, у Трієсті широкі розлогі площі, досить широкі вулиці, пірс на набережній. Трієст доволі велике місто, у ньому важливий порт, а колись з Трієсту їздив поїзд до Львова! Запаркувались ми просто на набережній на великій платній стоянці, але плата була можна сказати символічною - 1,2 євро за дві години.

У Трієсті ми погуляли та поїли морозива. Морозиво! Так, якщо ви вже чули, що італійське морозиво найсмачніше - це правда. Було гаряче, тому їсти не хотілось, а крім того ми хотіли встигнути в Піран, та якось визначитись, де ми будемо спати. І ми просто поїхали далі. Ми їхали через порт, такого великого порту я ще не бачила, ми дивились на нього з дороги згори, і ще на виїзді з міста попили смачнющої кави.

Піран

Від Трієсту до Пірану усього сорок кілометрів, при чому ви потрапляєте з італійського міста, котре виглядає як австрійське у словенське, котре виглядає, як італійське. Будівлі на головній площі і навколо неї - чисто у венеціанському стилі, не у нібито венеціанському, це просто така собі мала Венеція. Ще й на пляжі. Справа в тому, що містечко лежить на пагорбі просто над морем, і єдиний шматок пляцу, котрий там був - біля моря. Від площі веде набережна навколо коси до церкви святого Георгія, і ця ж набережна служить туристам та відпочиваючим пляжем. І всі там лежать на лежачках та ковриках, час від часу заходячи в море по сходинках.

Море було надзвичайно чистим та надзвичайно теплим, і після неуспішних спроб паркування дуже освіжило.

Про паркування - у Пірані є декілька великих критих парковок, де не може бути мови про ночівлю. Крім того, це звичайні бетонні парковки, де романтичного мало, а про комфорт забудьте. Знайти в Пірані місце для парковки - це з розряду фантастики, історичний центр закрито, в'їзд тільки по перепусткам, нам пофортунило, хоча і не відразу, кільце навколо Пірану ми таки зробили. Зневірившись, ми вирішили запаркуватись під знаком (звісно, там було ще з три десятки машин), і я підбивала Романа - ну дивись, а як же вони, може тут ніхто не контролює, але дивлячись на його недовірливе лице, все-таки вирішила не доводити до гріха, і ми, проїхавши ще з 50 метрів знайшли зовсім порожню "кишеню" коло якогось готельчику. Переодягнувшись та взявши наші бамбукові коврики, ми пішли на пляж. І уявіть собі! - на вікнах з боку водія усіх отих припаркованих машин вже були акуратно наліплені пакетики з штрафами. В Романа чуйка. Або він просто законослухняний. :)

Піран мені дуже сподобався - кольорами, архітектурою,  але як і у випадку з Венецією я б хотіла відвідати це місто у жовтні чи березні, наприклад. Багатолюдність, котра мені у Відні не заважає, тут була зайвою для мене.

Трохи Мексики під соснами :)

Коли ми виїхали з Пірану вже почало темніти, і пора було шукати місце для ночівлі. Ми розраховували, що знайти його буде складніше, ніж на австрійській магістралі, вже тому, що ми їхали по сільських дорогах, а цілодобових заправок на них нема. А я хотіла спокою. Тому ми їхали навмання по навігатору, орієнтуючись на лінію моря, яке б мало бути десь тут, але видно його не було. І тут раптом ми вперлись в кордон. Спочатку ми налякались, що виїжджаємо на платний автобан (без віньєти), але коли розгледіли над шлагбаумом напис ALL PASSPORTS, зрозуміли, що ми приїхали в Хорватію, і тільки тут згадали, що Хорватія хоч і в ЄС, проте не в шенгені. І якби ми приїхали не в літні місяці нам би було потрібно візи.

Отримавши проштамповані паспорти, ми намірились доїхати будь-де на сам берег, але раптом, як малий Лас Вегас, перед нами виріс якийсь хутір, весь в лампочках і банерах, особливо розсмішили неонові блимаючі кактуси, і тільки під'їхавши ближче, ми зрозуміли, що кактуси - необхідна деталь мексиканського ресторану, куди ми, власне, приїхали. А тому, що навпроти була лісова стоянка, а ми були голодні і досить втомлені, ми вирішили, що кращого місця шукати вже не будемо. І на стоянці було авто з франківськими номерами :)

Чесно кажучи, мексиканські страви - було зовсім не те, що я хотіла з'їсти на вечерю того дня, тому на терасу я зайшла досить скептична,  але на терасі було прохолодно,  господиня була привітна,  а в меню під хамоном був замаскований пршут :) Нам принесли тацю з пршутом, сиром, оливками, традиційним білим хлібом і оливковою олією. І два холодних пива. День видався чудовим від початку до кінця :)

День другий

Прокинулись ми до наступного чудового дня. Була восьма (!) година (я довше пів сьомої не сплю, ніколи), небо голубе, ресторан був зачинений, але на терасі було тихо і працював вайфай, то ж ми скористались тишиною і вайфаєм та подзвонили батькам. І поїхали далі.

З'ясувалось, що ми справді за крок від моря. Ми проїжджали побережними селами, помітили кав'ярню, але Роман не вміє зупинитись вчасно, зате він повернув до якоїсь вулички, і перед нами відкрилась... стоянка! безплатна! метрів двадцять від моря! Виглядала вона як газон, але табличка нас переконувала, що це справді паркінг, нехай і в оливковому гаю.

Я так собі думаю, що цей пляц на березі неодмінно використають під будову, бо це був справді затишний куточок. Обійшовши територію, ми знайшли на березі пляж з пірсом (у воду по сходах, так), три бари, один з яких з великим дитячим майданчиком, один ресторанчик, туалети й душ. Правда, великий дитячий майданчик в мені зародив смутниє сомнєнья, але ми ще ніколи не ночували в оливковому гаю, тому ми вирішили поїхати поснідати в кав'ярні і повернутись.

Повернувшись, ми з'ясували, що наш пляж називається Червоним (Crvena uvala),  і тих тридцять метрів до пляжу ми видавали різні версії походження цієї назви. На пляжі, зійшовши по сходинках у воду, я переконалась, що прєдчуствія мєня нє обманулі - води було максимум по шию, і навіть відплававши метрів тридцять я стояла у воді раптом по пояс. Пляж був для сімей з дітьми, що мені не заважало, але я люблю плавати коли не сягаю ногами дна.

Повалявшись три години і спалившись (фактор 30 залишився у ванній на поличці, ага), ми поповзли назад в оливовий гай, перекусити з нашого НЗ. І тут ми зрозуміли, чому пляж називається Червоним - почався відплив, пляж оголився і став червоним - таким є камінь, котрий його встеляє.

Відпливи

Мушу про це більше почитати, бо про вплив Місяця на прилив знаю, але про відпливи не знаю нічого - прилив завжди був увечері, а от відпливи були як їм заманеться - вранці, в обід, по обіді ітд.

В обідній час не можна було витримати навіть в оливовому гаю, тому ми вирішили зганяти в найближче місто - ним виявився Умаґ - поповнити запаси води, купити холодного пива і просто подивитись околиці. Виявилось, що по дорозі є як закриті резорти з власними пляжами, так і класичні кемпи. От де б я не хотіла жити - це в резортах і кемпах. Перші тобі не дають можливості бачити більше, ніж одні й ті ж пальми та один і той же пляж, другі тобі дають можливість спати ніби бік о бік з зовсім чужими людьми,  і розділяє вас тільки тоненька стіночка намету. Що там робиться ввечері - не хочу уявляти.

В Умаґу ми не дуже погуляли - спека була страшенна, вулиці розпечені, і тому більшість магазинчиків, банків, закладів були просто зачиненими. Побачивши вивіску "Ринок" ми повернули туди. На ринку вже залишалось тільки декілька продавців з кавунами, але судячи з вивісок над прилавками там продають все - включно риби та м'яса. Що мене здивувало - там не було типового для наших м'ясних та рибних рядів смороду. Що мене приголомшило - на ринку був туалет. Він був чистим. Там текла гаряча вода і був туалетний папір. Він був безплатним. На ринку в Умаґу був також туалет з пандусом для інвалідів!

Після ринку ми поїхали в Кауфланд. Накупивши пива, сиру і пршуту на вечерю, ми повернулись у свій оливовий гай. Наплававшись вдосхочу в порожньому морі (батьки і діти пішли на аніматорські акції), ми повечеряли, зайшли ще в один бар на щось дуже добре ананасове та безалкогольне та пішли спати. Ввечері на цій стоянці залишилось тільки декілька машин, вранці ми з'ясували, що в сусідній італійській машині, єдиній, що була коло нашої, також спали.

День третій

Почався з мого запливу о шостій, коли небо тільки рожевіє, пляж пустий, зустріти можна тільки собачників та завзятих спортсменів. Повернувшись до машини я занила:"Ааа, скучно, ааа, тут вже нецікаво, ааа, хочу глубокої води!" Але ранок слід почати кавою, і бажано на новому місці. То ж ми поїхали в протилежному напрямку від вчорашньої кав'ярні, і обдумуючи план дій на сьогодні (а основним пунктом була рибна страва на обід для Романа), я побачила недалеко кафе-бар прямо над морем, його біло-блакитна тераса будила в мені впевненість щодо його меню, і ми вирішили туди заглянути. Так, там було багато чого рибного, ми прогулялись по довгому пірсу, і звідти, з пірсу, побачили ще один паркінг. Просто на березі. І я вже знала, де ми будемо сьогодні.

Цей паркінг виявився платним - сорок кун. Але можливість спати просто на березі того вартувала. На пляжі було чисто. На пляжі було майже безлюдно. Там був туалет - безплатний. І там було глибоко і синьо. Дуже синьо.

Цей день був одним з найкращих за цілий рік. Ми купались, сміялись, говорили, їли - Романові засмакували сардини, в місцевому магазинчику ми купили (а що ж ще) пршут, сир, оливи та пиво, і зробили вечірній пікнік біля моря. Спала я з відкритими дверми і цілу ніч прокидалась - була гроза і невеликий шторм, навпроти, в Венеції злітали салюти.

День четвертий

Останній ранок коло моря почався купанням, прибиранням та прокладанням траси. Ми повертались, і в плану було відвідати словенське Нове Место - місто, де живе та працює мій колишній однокласник та кум (минулого року втік з Москви, та це інша історія).

Це відчуття, що ти зовсім не знаєш, куди їдеш, та що ти там побачиш - не зрівняти з нічим. Ми переїхали Істрію напоперек, з'ясували, що магістралі є і в їніх горах. Що біля магістралі під кутом їздить також поїзд (на висоті 900 з чимось метрів), і в тих горах хороші дороги, і чисті узбіччя, а якщо переїхати хребет і спуститись вниз, то тебе раптом зустрінуть +17 і цілком осіння злива. Ми спускались довжелезними неасфільтованими серпантинами, і жалкували, що повертаємось.

На виїзді з Хорватії ми знову вперлись в паспортний контроль :) при чому в будці на хорватській стороні не було нікого взагалі, а словенці довго розглядали наші паспорти.

Повертались ми словенськими містами,  але між ними, куди сягає око, ви не побачите найменшого місця вільної землі - все в квадратиках, все засіяне, всюди щось росте, а якщо це просто трава, то на цьому квадратику буде стояти і жувати корова.

А далі вже нічого особливо цікавого. Ми повечеряли з кумом, побували у нього на роботі, і поїхали на Марібор, а звідти на Грац, де ми переночували на відпочивальні. До речі, якщо ви не задаєтесь ціллю відвідати Марібор - об'їжджайте його десятою дорогою, у цьому місті магістраль платна, і ми таки проїхали (не хотячи!) кілометрів з два без віньєти.

Фото з подорожі ТУТ

П. С. Якби хтось колись хотів на Істрію - купуйте гумовці до води, там навіть не галька :)

ЗберегтиЗберегти

четвер, 9 червня 2016 р.

Кульчики

"... і кульчики носиш, які вона тобі подарувала"- каже мені чоловік, затягуючи штори, поки я вмощуюсь в подушки. "Подаруй мені також, я їх також буду носити" - відповідаю, і починаю либитись, як либиться мій син, коли я справедливо підозрюю його в крадіжці цукерок. "А що я маю думати, що там у вас?""- А ти не думай, дружба у нас", кажу я і либлюсь ще більше. "Та ти казала, що жіночої дружби не існує". "Ніде не існує, а в нас існує, - кажу - ми, по-перше, вийнятки, по-друге, ми мудрі і дорослі жінки". "Ага", каже коханий, "бачив я вас, які ви дорослі і мудрі. А коли шкіришся в скайп, то ніхто не повірить ні в перше, ні в друге. І взагалі, звідки ти знаєш, що в Уляни файна і м'яка дупа?" " - Ну бо вона йшла перед мною по сходах, а я її попхала". "Ех", каже Ромасик, "і все одно я тебе люблю".

От так. Все одно )

суботу, 12 березня 2016 р.

Про зачарування і розчаровування

... або ж про людей.

Сьогодні за ліпкою пельменів (простіть за сію москальську страву), вже не знаю чому (швидше всього за звичкою проводити самоаналіз на кухні) я дійшла думки, що найбільше поважаю людей, у котрих не довелось розчаруватись. І люблю також. Чи люблю, а потім поважаю?

Може бути й так, що хтось з тих, хто оце буде читати, скаже:"Пф.Та хто ти така, аби я старався(лась) тебе не розчаровувати?" Правда. Ніхто. Але я не про догоджання мені, але про той стержень, що є в людині. Про те, що не дивлячись ні на що, на жодні обставини, людина не змінилась в поглядах чи поведінці. Обставини - це, наприклад, той час, котрий іде :) Знаєте, як в сім'ї двадцять років після весілля всі вже розслаблені такі, бігуді-витягнуті спортивні-воначиститьзубивінвтойчассидитьнаунітазі, і нікому нічого не заважає. Або в дружніх стосунках, коли сто років знайомі, і ніби не обов'язково вже слова дотримувати.

Так от, я перебирала людей, котрих я люблю і поважаю, поважаю і люблю... і виявилось, що їх тільки двоє в найближчому оточенні. Тільки двоє.

Ну ніби й шо, нормально. Тільки я ж клятий консерватор, котрий буде робити собі гірше, але ж завжди так було, значить треба просто продовжувати - любити, слухатись, виправдовувати, такий собі вірний пес на сторожі старих стосунків.

Двоє. Багато чи мало?