Було і буде

... або ж про людей. Сьогодні за ліпкою пельменів (простіть за сію москальську страву), вже не знаю чому (швидше всього за звичкою проводити самоаналіз на кухні) я дійшла думки, що найбільше поважаю людей, у котрих не довелось розчаруватись. І люблю також. Чи люблю, а потім поважаю? Може бути й так, що хтось з тих, хто оце буде читати, скаже:"Пф.Та хто ти така, аби я старався(лась) тебе не розчаровувати?" Правда. Ніхто. Але я не про догоджання мені, але про той стержень, що є в людині. Про те, що не дивлячись ні на що, на жодні обставини, людина не змінилась в поглядах чи поведінці. Обставини - це, наприклад, той час, котрий іде :) Знаєте, як в сім'ї двадцять років після весілля всі вже розслаблені такі, бігуді-витягнуті спортивні-воначиститьзубивінвтойчассидитьнаунітазі, і нікому нічого не заважає. Або в дружніх стосунках, коли сто років знайомі, і ніби не обов'язково вже слова дотримувати. Так от, я перебирала людей, котрих я люблю і поважаю, поважаю і люблю.....

... казала про мене дорога родина скільки себе пам'ятаю. Я ще не знала тоді, що таке сильний характер. От що я скаржитись не вміла - це так. Чи не було кому скаржитись... вічно закопана в книжках дівчинка шукала в них поради й розради. "Хтось мусить бути сильним" - казала мені мама, коли я спробувала поскаржитись на те, що мені інколи не вистачає сил вирішувати не мої проблеми. "Ти така безсердечна стала, Оля" - почула я від неї, коли у відповідь на історію сусіда, котрий дзвонить жінці зі Сходу і розказує, що йому нема що їсти сказала, що мав би сидіти коло жінки такий воїн. Я справді вважаю, що чоловік, котрий йде на війну, не мав би дзвонити дружині і скаржитись на незручності. Не знаю, чи черствість це, але я усвідомлюю, що не кожний відважиться йти на війну. Але якщо пішов - будь воїном. Я вже не хочу бути воїном. Я повоювала за своє життя досить, я виграла чимало маленьких і великих битв і воєн. Були й поразки, але це мій досвід. А інколи й мікроін...

Вчасний дзвінок товариша на скайп запобігає вечірньому переїданню. ))

... і не тільки мати якусь конкретну серйозну справу, але  й просто говорити ні про що, жартувати, пити пиво-каву-чай. Ще приємніше, якщо ця людина - чоловік. ) Я не про те, що жінок розумних не буває, на щастя, їх в моєму оточенні багато, але глупий чоловік - набагато гірше і сумніше явище, ніж глупа жінка. А найсексуальнішим органом в чоловіка для мене завжди буде його мозок. ) Ой, зараз мені від Ромасика влетить... )

Сьогодні я відчула весну. Хвора, з масним волоссям (чоловік не дозволяє ванну), відкрила вранці вікно, щоб витріпати обрус і завітрила її, як пес на полюванні, хоча в повітрі літали сніжинки. І добре. Єдине, чого мені буде бракувати - свічок вечорами. Єдина хороша властивість зими - це особливий затишок в хаті...

Нещодавно з подачі Ульмошки переглянули ми фільм "Джулі і Джуліа". Фільм так собі, для пивного п'ятничного вечора. Меріл Стріп, можна сказати, спасла своєю грою. Для тих, хто не бачив - спитайтесь у вікі, про що сам фільм, бо мова не про нього, а про задум його героїні, котра поставила за мету приготувати усіх 500 з чимось рецептів відомої кухарки рівно за рік і описати процесс приготування у блозі. Для чого - я так і не зрозуміла. Ні, там йдеться щось про втрачене покоління і неуспіхи героїні у професійному житті, але як мали вилікуватись оті неуспіхи - до сих пір не розумію. Зрештою, це також несуттєво. Мене зацікавило, як можна примусити себе писати в блог кожного дня. Не просто писати, я знаю, що є люди з багатим внутрішнім світом (до речі, існують люди з багатим зовнішнім світом, хі?), але описувати процес приготування їжі. "Я взяла це чудове курча і тонким гострим ножем розсікла його увздовж хребта ітд." Брр. Чесно кажучи, я пишу це тому, що мене в...

А допоможіть мені знайти кнопочку Off в моїй голові, а?

Така театральна фраза, котру ми частіше вислуховуємо у варіанті:"Дивись, аби потім не шкодував(ла)!" Ніколи у житті не шкодувала з того, що зробила, навіть якщо це було помилковим рішенням, котре вплинуло на моє наступне життя - усе це мій дорогоцінний досвід, котрий я більшими і меншими камінцями, коштовними і не дуже (а деякі взагалі шутер) збираю у скарбничку, інколи дістаю, розглядаю і згадую, як вони туди потрапили. А от нині пожалкувала, і що цікаве - над дурницею, котра на моє життя ніяк не вплинула. Хоча... хто зна? )

Підсумки - плачевні. В нас за цей рік нічого не відбулось. Досить нудним був рік. Богу дякувати, я все ще Його люблю. Не дивлячись ні на що. Чи ні на кого, хі. Плани не змінились. Хіба згадали, що колись ми хотіли навчились танцювати танго. Мабуть, цього року спробуємо, хоча для того, аби через рік я не писала те саме. І буде в нас дві Tango Dancers. :)

Чоколяда - це мій сучасний стан. Ні, я не фіолетова Мілка. ) Мабуть, причина у весні, у теплому, рясному дощику, у передчутті приємних зустрічей, у відчутті, що життя є таким, як я хотіла. У задоволенні собою, у ейфорії від дітей. Від того, що колєжанкам впевнено збуваються мрії. (Вони вже не пишуть мені у аську сумних новин, їм не треба вуха, і це чудово). Може причина у мені, у тому, що я, консерватор, таки змінила свій погляд на світ, навчилась оптимізму. Сподіваюсь, це не дешеві рожеві окуляри китайського виробництва. ) А може причина у ньому, чий насмішкуватий погляд мене супроводжує декілька років, і хто мене вчить, беззупинно, а головне - без слів?..

... поцілувала чоловіка в плече, вилізла-вислизнула з-під перини, вишкубнула свою долоню з його з тихим сміхом:"Не встиг...", навшпиньки побігла в душ, скрізь шпаринку в завісах спостерігаючи вулицю, "каву, не забути каву на роботу, не забути каву на роботу..." думала, поскакуючи на одній нозі, натягуючи панчохи, одна спідниця, друга, не те... чорна футболка і чорні коралі, туш на вії, таблетка аспірину, кинула телефони в сумку, скочила в туфлі, цок-цок по сходах вниз, грюкнули двері, от бляха, забула ключі від машини, мушу наверх, ага, а ключі від будинку де, мантелепа? А сумка яка глибока, бляха, і телефон чорний... "Коханий, кинь мені ключі від Вальки...", пі-пі, нагорі з'являється пелехата голова з іронічною посмішкою. Дзень, па... Сонечко світить за спиною, дорога майже пуста, ну так, велика п'ятниця, нарід взяв відпустки і спить, після обіду всі ринуться за місто, на дачі, кому яке діло до воскресіння Христового, які там походи по родинах, ех...

"Кину курити у Новому році" - каже купа людей. Самообман. Хотіли б кинути - кидали б відразу, тільки б думка про необхідність відвідала голову. Те саме стосується похудання, заняття спортом ітд. "Нє вєрю" (с) В мене нема планів. Кидати курити не збираюсь (як курила свою цигарку в півроку, так і буду), худати - треба, але то я ще десять років тому планувала. (Думаю, двадцять років тому також). Вийшов з того пшик, то нащо списувати олівця, якщо того все-одно не буде? Є купа всякого такого невловимого. От на море хочу, але відпустка швидше, ніж у жовтні, мені не світить. На СлавськеРок планую привезти чеську групу, також не знаю, що з того вийде, бо тре бути курва чемною, аби мене пустили на тиждень. ) О, хочу навчитись на лижах їздити. Спроба номер два - остання була двадцять років тому. Неуспішна. Тоді мене вчили теперішні мої куми, але пити коньяк під ялинкою мені здавалось більш забавним. ))) Не можу сказати, що пиття коньяку стало менше забавним зараз, просто всти...

Вікна, вечірні вікна осель мене притягували змалечку, але мама вчила, що у вікна заглядувати негарно... Дуже довгий час я з цим боролась, відвертала погляд, опускала очі. Тепер перестала. Я розумію, що це певною мірою вуаєризм, але нічого з собою зробити не можу, і не хочу, бо маю надзвичайно тепле відчуття, коли бачу за вікнами затишок, родину, дітей, бабцю перед телевізором, сімейне чаювання, підліткову вечірку. То трохи як таблетка екстазі, ото підглядання. Думаю, чи б продовжувала підглядувати, якби бачила за вікнами страшні речі...

Сьогодні написала Занудці коментар-побажання захопленого читача:"Пишіть книги.." Написала і задумалась, згадала, скільки подібних захоплених коментарів писали мені, скільки разів звертались за порадою у життєвих ситуаціях, і скільки разів кум казали, що я все життя займаюсь не своєю справою, а моя справа - це писати. Ні, я не буду прибіднятись, що я писати не вмію. Я просто не вважаю, що виливи моїх життєвих історій і досвіду будуть комусь потрібні, або ж комусь цікаві. Хоча - досвіду є досить. Але інколи жалкую, що в мене той досвід є. Я б була хорошим сценаристом мильних опер, серцеривних серіалів, на які саркастичні глядачі-коментатори плюються зі словами:"Такого у житті не буває!" Буває, буває... Тільки пристрасті, котрі людей змагають, набагато легше описати, ніж пристрасті, переможені людьми. Вони відбуваються у душах, і часто набагато яскравіші, сильніші і болючіші. А написати про несказане і непрожите важче...

Готуємось до Різдва. Тут подарунки даруються на Різдво, і дарує їх Ісусик (зрештою, я вже десь про це писала). Подарунків дарується багато, бо атмосфера спонукає, бо діти тішаться, бо хочеться догодити. Вчора ми, їдучи в машині, вигадували, що кому подарувати, а я згадала, як наближався час, коли прийде святий Миколай, цікавість, з якою ми обшукували хату, радість, якщо подарунок відповідав уявам і розчарування, коли старшій мені почали дарувати рукавиці та подібні нецікаві деталі гардеробу. А потім згадала, як мені тоскно було, коли прийшов Миколай, а батьків не було вдома, це був перший рік, як вони поїхали в Чехію, і моя радість з того, що я залишилась сама, нарешті повністю самостійна, кудись зникла. Як мені було сумно, коли я лягала спати, знаючи, що під подушкою вранці не знайду зовсім нічого. А була б рада, якби там були хоча б банальні тапочки... Мабуть тому зараз беру все, що мама дає, і тішуся компенсаціям за заблукавшого тоді Миколая...

Виглядає, що в мене якась традиція повернення до старих дописів. ) Але здається, так більше фіксуються зміни в нас самих. Діалог з аськи: unknown порівнювала наші блоги unknown :) ul_mo і шо? unknown в тебе все таке... пізнавальне, документальне, публіцистичне unknown в мене самі емоції ul_mo я це вже помічала ul_mo я себе не всім показую, ховаюсь Які ми? Те, що тримаємо в собі, чи те, що маємо на поверхні? Чи не приростає назавжди маска, якщо її носити весь час? Не обвітриться душа від життєвих вихрів, якщо її тримати завжди оголеною? Дивлюсь на дату , і повірити не можу, що пройшло стільки часу. Хоча... що час, от зміни які в нас відбулись... А я тепер маю дописів у чернетках більше, ніж опублікованих. Не тому, що не хочу ділитись - не знаю, чи варто. Не знаю, чи вони варті. Недавно писала, що цікаво перечитувати старі листи, константувати, що думки не змінились, точки зору не змінились. Але дещо таки змінилось. Я змінилась. І якби я починала цей блоґ зараз, перший допис, лист до Хто...

Хочете помолодшати - запитайтесь мене, як. ) Так-так, сьогодні дивилась якийсь серіал, а там для жінки було принципово, виглядає вона на 35 чи на 40. Можна зараз написати, що головне "аби душа була молода" та інші прописні істини, але я вам пораджу не тільки так вважати, але й робити речі нетрадиційні для вашого віку, або ж котрі вважаються нами ж, людьми, нетрадиційними для нашого віку, в деяких випадках навіть непристойними (це я згадала про Янголів на снігу ) Минулих вихідних ми пускали з дітьми повітряних зміїв, і я в черговий раз прожила малу пластичну душевну хірургію... І знаєте, навіть мої діти після таких вихідних припускають, що мама не така вже й стара... ))))

...або ж сподобатись загарбанцю. Просто так вас ніхто неволити не буде. Вже деякий час мене смішать коментарі типу:"Я ні від кого не залежу". Людина, котру люблять, котра любить не може бути абсолютно незалежною.

Підозрюю, що наприкінці минулого літа в мене була подібна тема. ) Уламки - бо як завше є брак часу записати відразу враження від подій і зустрічей, отож приходиться постфактум вишукувати в пам'яті те, що після них залишилось. Це літо було коротким. Було багато роботи і мало часу для людей, з котрими хотілось бути довше і частіше. Не обійшлось без гір і теревенівки. Без СлавськеРок також не обійшлось. Як і очікувалось-передбачалось, під його сценою познайомились з Iris і поручкались з фейсбучними друзями. ) Про продавця піцци має бути окрема історія. :) Цього літа мені дуже дякували. З різних причин, багато людей. Інколи було ніяково і ні за що. Але... було приємно. А ще цього року я почала надавати значення подарункам. Навіть тим, котрі отримала давно. Не у сенсі матеріальної вартості - вони почали мені нагадувати тих, хто їх подарував. Кожного разу, коли подивлюсь на якийсь предмет, не мною придбаний, згадаю людину, від котрої я його отримала. Чому саме зараз - не знаю...

Знову - бо вже десь писала, і пам'ятаю (або навіюю собі), що десь левандівка писав про ефективність лікування склерозу сном і відпочинком. Сьогодні черговий раз поскаржилась чоловіку на склероз, відмітила малу ефективність гінкго і сумні мої перспективи. Чоловік, відірвавшись від чогось там, прокоментував - мозок і пам'ять потребують тренінг, тобто щось вчити напам'ять постійно, кожного дня. А нащо тобі щось вчити, Оля, якщо в тебе є Ґуґл? Задумалась. Щось в тому є. З іншої сторони - такий облом, ну чого не сказати жінці - Олюсику, просто на твій великий мозок денна доза гінкго замала, нє? )