четвер, 25 лютого 2010 р.

Максималізм

Мені сьогодні знову вичитали максималізм. :)

Мовляв, це не дуже добре, та й зовсім нескромно - хотіти від життя багато.

А що робить, якщо я, якщо вже хочу чогось, то по повній тарілці? Якщо фільм - то найкращий, книжка - найцікавіша, якщо друзі - то до гробу, а якщо любити - то так, аби на хату ворони не сідали? :)

Чому я маю задовільнятись середнім арифметичним? (Аби не гірше).

P.S. Для реалізації своїх бажань нікого не використовую.
P.P.S. Не бажаю нічого, чого б мати не могла. :)

неділя, 21 лютого 2010 р.

Перверзія

Перверзні всі ми, жителі інтернету. :)

Ми пишемо своєрідні щоденники онлайн (а люди їх колись стараннно приховували), ті самі щоденники, читати котрі було колись поганим тоном, ми стараємось зробити цікавішими для інших.

Ми ставимо плюси в карму незнайомим людям, дуже часто забувши похвалити при цьому власну дитину.

Ми садимо городи, годуємо ферму і посилаємо один одному віртуальні подарунки... при тому мати кота вдома чи дарувати в реалі направду, цікавіше.

Утікаємо у віртуальне життя бо не вистачає сил вирішувати проблеми у справжньому?

Лікуємо комплекси, пишучи стодванадцятий розумний пост, називаючи когось недолугими, ніколи не скажемо цього в очі?

Гм... перверзія, мабуть, заголосне слово. Може це просто сцикунство? Страх з того справжнього життя?

середа, 17 лютого 2010 р.

Minuscule

Натрапила на дуже позитивний серіал для цієї родини, дуже позитивний, пізнавальний і дуже добрий. Сміялись разом три години (до кінця не додивились). Раджу.

Ковзанка



Сто років цього не робила. (Ні, на ковзанці ми були минулого року, а от на замерзлому ставку, як на ковзанці - ні).

І знаєте, особливе відчуття, коли навколо замість мантинел стадіону - замерзлі камиші, над головою - вербове гілля разом із сосновим.

Накатались так, що ледве додому дійшли. А так плакав Мартин, бо в нього ше немає ковзанів... :) :(



вівторок, 16 лютого 2010 р.

Культурний шок

... або ж шок культурою.

Коли відчуваю, що занадто заглиблююсь у матеріальне (тобто починаю чомусь бути неспокійна) - читаю Осадко Ганну. І відразу згадую, що головне - аби діти і батьки були здорові, аби все ті, старі і незмінні діти були поруч, аби було кому покласти голову на плече.

Перечитаю - і відразу пройду малим приватним чистилищем.

і т.д.

Вдих. І видих. І доста. І досвід стоїть на чатах,
А у чатах – глухе безгоміння – кричи та вий.
Чай і час охолонуть, і ми навчимось мовчати,
І стечемо прозоро, як краплі, з Господніх вій –

Крап! - і крапка. І ці криптограми води та листя,
Ці тіла безтілесні, ця осінь і ці дими…
Ти не злився на мене, ти просто зі мною злився,
Та із двох половинок стулилось невміло «ми» –


Невагоме, мов подих. Зимових вокзалів проща,
Де вагомо – вагони, де сніг, як життя – іде.
А усе, що по тому – означено просто – «тощо».
А усе, що по всьому – скорочено – «і т.д.».

понеділок, 8 лютого 2010 р.

Дриглі і устриці

... Сьогодні в трамваї потрапила на очі "Мала еротична кулінарія", де описувались різні страви, здатні з кожного з нас зробити Казанову, або як варіант, мадам де Помпадур (в історії є багато інших, не менш темпераментних постав, але мова не про це).

Ілюстрації були кольорові, рецепти апетитні (з кошторисом вище середнього). Сподіваюсь, не це мене наштовхнуло на думку, що якщо в людині горить вогник пристрасті, то їй вистачить для щастя і пиріжка з горохом, а якщо ні - то жодні устриці його не роздмухають...

...Але з соком селери поекспериментую. )))))

пʼятниця, 5 лютого 2010 р.

Брак часу...

... не знає, що це, чому і чому саме зараз - часу почало бракувати. "Катастрофічно" - не те слово, бо катастрофи нема, є якийсь страх, що чогось не встигну.

А хочеться багато. І як зараз коментує онлайн друг Саша, "з моїм максималізмом"....

Хочеться встигнути роздати себе, і те, що в голові наскладалось за останні роки і не було вжито, використано. Навіть якщо використовуватиметься хвилину, годину, день - ключове слово "користь".

Навіть якщо результатом буде одна посмішка - я буду рада.

четвер, 4 лютого 2010 р.

Хліб і шоколад

Маю чудову книгу чудового автора - закарпатського письменника Мирослава Дочинця. У неті я її не знайшла, тому пропоную передмову автора (а якщо когось зацікавить, спробуйте знайти в книгарнях, ціна більш ніж доступна).

Хліб і шоколад

Короткі новели (образки, шкіци, етюди, мініатюри, ескізи - як завгодно) я пишу давно. Пишу відколи пишу. Я люблю цей малий жанр. Бо й самі постаємо з малого - і в малу грудку перейдемо, завершивши всі земні справи. Я не люблю слово "тексти". Я визнаю слово - проза. Словесна тканина, зіткана з філософії і поезії, з печалі і радості. І немає прози великої і прози малої. Проза або є, або її немає.

Чимало з написаного втрачено у веремії життя, дешо викинуто з власної волі. Але з того часу, як Іван Чендей, прочитавши декілька новелок, написав на полях:"Ви - письменник!" - намагаюся ці опуси відкладати. Назбиралося на книжку.

Довго міркував над назвою. Спочатку просилася одна - "Борозни долонь", відтак друга - "Окрайці", третя - "Місячна роса". Були й інші. Але жодна "не лягала", як кажуть стрільці.

Назва з’явилась сама собою. Я відпочивав у санаторії. Одного разу прихопив з їдальні кусень хліба, щоб погодувати рибок в озері. А собі купив плитку шоколаду. Сів на лавицю, аби почитати, але озвався мобільний. Щоб краще чути, я піднявся на узгірок за кущем. А припаси лишив на лавиці. Розмовляючи, я бачив, як імпозантний молодий курортник пройшов алеєю. Порівнявшись з лавкою, зупинився, оглянувся і швидко сховав шоколад до кишені. І пішов далі, наддавши ходу.

Я подумав: цікаво, а як інші? Купив ще одну плитку шоколаду, поклав її поряд зі скибкою. А сам із книгою примостився на лавці віддалік. Злісу вийшла бабуся з кошаркою. Хотіла присісти на лавці, але побачила мої залишені дари. Шоколад вона обережно поклала до кошика, а хліб одразу ж почала їсти.

Наступного ранку я продовжив ексепримент. Алеєю прогулювалася розкішна жінка з хлопчиком. Він біг наввипередки, голосно коментуючи кожну дрібничку. Коли підбіг до лавиці, на мить завмер. А тоді обіруч. як щось коштовне, взяв хліб і вигукнув:"Мамо, тут хліб для песиків! Я ї погодую, добре?" "Добре. А шоколад не чіпай. Це хтось забув. Може, якийсь хлопчик. Він за ним прийде".

Жінка запитально глянула в мій бік. Але я не був схожий на хлопчика, який губить шоколад.

І тоді я зрозумів, що це - про нас. Одним у цьому житті потрібен шоколад, другим - хліб, а третім - і хліб, і шоколад. Тому я й назвав так оцю книжку - "Хліб і шоколад". Бо вона про нас і про нашу насущність. Про наше життя. Коли ситне, а коли пісне. Коли солодке, а коли - не дуже.

Щоб відчути смак хліба, не треба їсти цілу паляницю, досить окрайця, навіть крихти. Так і з прозою. Нерідко я зумисне відламую від цілісної картини ощипок і пддаю його скупим начерком. Може, інколи він задється гіркуватим і черствим, але це - хліб душі.

Схоже щось і з шоколадом. Під цупкою, рипучою обгорткою захований гіркувато-солодкий смак втаємниченості. для тих, хто хоче туди заглянути.

вівторок, 2 лютого 2010 р.

З неопублікованого )

Той, хто уважно читав Стрий.com.ua, пам’ятає мою суперечку з кимось, на рахунок виставляння фото у персональних галереях.

Я стаю забобонною чомусь у момент, коли приходить пропозиція виставити весільне фото, фото щасливого вагітного пуза і решта щастя, котре є крихким, як я з’ясувала.

І ці фото бачило одиниці, але під тиском громадськості мушу оприлюднити фото пані і пана Шуманських у шасливий день.)

P.S. Те, що я Un.Known - ніхто не відміняв. )))

Янголи на снігу

Пам’ятаєте таку забавку? Падали ви колись з сусідськими дітьми до снігу, щоб потім у ньому видивлятись, у кого гарніший янгол?

Я давно ні. Але годину тому впала. І щось у мені змінилось.

Діти мої спочатку були здивовані, а потім, побачивши, що мама не звертає уваги на мокрі ногавиці і повні капюшони снігу, пустились до виробництва янголів з ще більшою вервою. Мої янголи робили янголів, а я проходила очистою (чистилищем...)?

Тільки через півгодини ми звернули увагу на зграйку дітей, заздрісно спостерігаючих таке неподобство, компанію чорношкірих молодих людей (впевнена, що вони так і не зрозуміли цього ритуалу) і лиця у будинку навпроти.

Ми прийшли додому щасливі. І хоча сніг знову засипає янголів коло єврейського кладовища, я знаю - вартує хоча б інколи випустити з себе янгола дитинства...