Було і буде

Мабуть кожен з нас, принаймі один раз в дитинстві чи юності, коли батьки були (чи мали б бути) для нас незаперечним авторитетом сказав або хоча б подумав:"Коли буду татом (мамою) ніколи не буду робити...", а далі наслідував перелік саме оцих речей. Дуже часто керуюсь цим прикладом саме зараз. І завжди, коли приймаю якесь рішення згадую цю фразу. Згадую, як мені було, коли батьки сприймали певну ситуацію зовсім інакше, ніж вона була насправді. Часто розумію їхні реакції з їхньої позиції, але... все-таки, правда була деінде, ніж вони самі думали, і що мене найбільше кривдило - вигадували власній сценарій і поводились відповідно нього, не відповідно того, що я їм розповіла. А до чого це я... Головне - довіра. Не сліпа довіра, спочатку треба навчити правду говорити дітей. а також дивитись правді у вічі. Все, що засіємо - одного разу пожнемо, сторицею. Про різницю між дітьми. Любимо ми мабуть, всіх однаково. Але по-різному. І те, що я вважаю старшу доцю у великій мірі подругою -  ...

Останнім часом не можу знайти нічого "для душі". Це не означає, що не можу знайти чогось сопливо-плаксивого, найплаксивіше, що я читала, були "Віднесені вітром" в тринадцять років,  потім мене любов до Червоної Бібліотеки перейшла. Навіть не можу визначитись, про що я б хотіла читати - як і у всьому іншому,і при виборі книги піддаюсь першому враженню, тобто мене мусять захопити вже перші рядки... не стається І облюбеною книгою в мене вже роки залишається "Фієста". От такий я консерватор. Помітила, що перестала звертати увагу на книги, в яких багато діалогів. Враження чомусь, що ситуації змодельовані, і втрачається можливість їх розглянути з точки зору конкретної людини. Тому більше люблю щось на зразок монолога, або роздумів... або автобіографії. Тому підгодовую свій мозок віршами (ніколи не завадять), інколи його  піддурюю якимись псевдоінтелектуальними статтями,  котрі відразу забуваю і безуспішно риюсь в бібліотеках... А що читаєте ви?

Хм... З чого б почати... Юрасик - людина, з котрою я спілкуюсь останнім часом дуже багато. Чому? Ммммм... Маємо одне спільне захоплення, мабуть. Хоча мені інколи здається, що в мене це збочення. Юрасик - один з небагатьох людей, хто вміє мене дуже роздратувати,і дуже швидко, в рекордному часі. Або розсмішити. Або перше і друге,відразу. Взагалі, ми з ним не розуміємо один одного, а якщо так, то стається це дуже рідко. Інколи проходить дуже багато часу, поки ми незрозуміємо, що говоримо про ті ж речі різними словами. А інколи мені здається, що я помилково йому не тою мовою написала... хоча він все одно каже, що я українською не розмовляю. Його улюбленим запитанням є:"Оля, ти можеш нормально сказати?", після чого я вдивляюсь у написане мною речення, і шукаю, що я написала ненормального. Ще зовсім недавно я впадала у відчай, тепер вже звикла:) Досконалий "фізик-сухар" не може зрозуміти моїх ліричних відступів. Юра володіє ненавязливою харизматичністю. Думаю, зустріти ...

Пішла доця в перший клас... Дивлячись на малюків за партами, спало мені на думку, що 7 років - вік, коли людина має якісь конкретні спогади, ясні і чіткі. Спробувала згадати свій перший день у школі. Ніц... Якби не фото, пожовтіле в обшарпаному за роки альбомі, мабуть і не згадала б, як виглядала, яка була погода і у яку форму була одягнута.Не пам ´ятаю, як нас перша вчителька вітала і що казала. Але дивно, що памятаю до сих пір запах мокрої крейди і мушкатів, тих було повне підвіконня. А ще запах мила від першої вчительки, вона була затята більшовичка і стара діва (не знаю, чи це якось пов´язане), і мабуть вважала, що радянській жінці має бути соромно за те, що вона користується парфумами (капіталістичні замашки). А потім згадувала перше кохання... Також ніц. Хоч мене вбийте, не пам´ятаю, котрий то був. :) Був це Іван в п´ятому класі, чи Олег в шостому - також не пам´ятаю. Пам´ятаю вже Тарасика в десятому, перші еротичні враження. Першого поцілунка також не пам´ятаю... але поцілунки з...

Гуляли сьогодні з дітьми Прагою. У маленькій крамничці купила молодшим іграшку, що викликала в мене прилив ностальгії - малого плюшевого песика на ключик. Не на батарейки, без кнопок, без дистанційного управління - механічна іграшка, обтягнута плюшем. Дивлячись на нього, прийшла мені в голову думка - мабуть, кожен з нас би хотів мати коло себе когось, над котрим би мав таку силу, керувати діями і життям отак просто - попускаючи і натягуючи пружину. Зручно, тільки чи цікаво? А потім мені прийшла в голову ще одна думка - можливо, в кожному з нас є такий ключик, і всі наші керунки, включаючи падіння і піднесення, зовсім не залежать від нас? Цікаво,  чи цікаво отому mаster of puppets бавитись, чи він цю гру також сприймає, як нудну, набридливу роботу?...

Вона - жива дівчинка з проникливими темними очима, цікава красива жінка, що одним поглядом оцінить кожного чоловіка, непомітно для нього. Харизматична і весела, вона дуже гарно плаче... такий горох я бачила хіба у своєї Луцінки. Але сміється вона також дуже гарно... безпосередньо, як сміються діти. А поряд з тим в ній дуже багато сексу, не того,  голівудського, але природнього, котрий підкреслює її жіночність. І впевнена, якби їй повісити на шию низку з скальпів  жертв того сексапілу, то назбирались би такі коралі, що шия б не витримала. Балакуча співрозмовниця, вона вміє довго і терпляче слухати. Сприймає всі мої біди як свої і радіє моїм радощам. Є єдиною людиною, якій я можу звірити всі свої таємниці. Вона розумна і її голівонька повна речей, котрі я не розумію. Але вона цим не хизується. Її ноблеса не заважає їй бути простою, як двері.  Вона - мій лікар, мій радник, моя сповідниця, мій азиловий дім, куди я втікаю, мій щит і меч, мій психолог, моя верба, коло котрої я можу мовчки си...

Маю футболку, файну, з яблучком. Найголовніша її цінність полягає в тому, що це футболка клубова - Дівочих теревень зі стрий.ком.юа (дєкувати шуміку). Футболку ношу і тут, в Чехії. Більшість знайомих, котрі знають, де знаходяться мої думки, не дивуються, бачучи в мене на грудях напис кирилицею - все їм пояснює назва сторінки внизу. Признають, що це круто, а я відверто дмусь пихою за себе і за Теревені. А незнайомі, для котрих кирилиця нечитабельна :) питаються... А деякі питаються - а що на Україні є інтернет? А ним користується багато людей? Справді? Я деколи не коментую - або слів бракує, або від сміху говорити не можу. А вчора в банку помітила, як у одного працівника розсвітився голубим монітор, після того, як мене уважно розглядав... :) Футболка інколи вміє розповісти про країну, про місто, про його жителів... і про одну конкретну людину також  :)

Якби хто не знав - є в тенетах така сторінка. Сторінка мого рідного міста, котра дуже швидко мені стала не менш рідною. І не просто рідною - так рідною, що з неї в мене починається і закінчується день, а друзі жартують, що мені світ немилий без голубої шапки на моніторі. Знайшлася цілком випадково. Шукаючи фото стрийської синагоги в неті наткнулась я на поважну галерею фото стрийських вулиць. А тому, що перед тим я в Стрию досить довго не була, зачаровано роздивлялась їх до пізньої ночі... Наступного дня я з Галереї дісталась на Головну :) З"ясувала, що знаходжусь я на Неофіційній сторінці міста Стрия. (слово "Неофіційна" мене чомусь дуже порадувало) і ще з три дні я читала статті,тицяла куди могла... поки не тицьнула у Форум. А от з цього моменту стрийська сторінка розпочала нову сторінку у житті моєму :) Півроку Анноун читала теми і коментарі. Через півроку написала свій перший... І пропала з головою. Любов з першого посту:) Дякую сторінці і гАві, котра її створила за ...

Не гнівайтеся, друзі, але попри всі ваші слова і турботу мені дуже бракує людини, котра... не те, щоб пережила те саме, що я, але, принаймі, пройшлась по периметру того страшного чорного поля переораної вздовж і впоперек емоціями, почуттями і переживаннями душі... Брак цей постійним би не був. Я б його не розпитувала, звідки він, не цікавило б мене його ім"я і прізвище, та й думаю, не цікавило б мене взагалі нічого, крім одного - як може одна людина наказати собі забути про іншу? А якщо може - як змирюється з тим, що отой  поцілунок вчора був останнім, і вже не буде жодного іншого - пристрастного, ніжного, ранішнього чи вдячного. Не буде вже гіркого чи солодкого, прощального не буде... хіба прощальним прийдеться назвати той, останній... Скільки ще пам"ятав останній дотик, довго згадував місце час і обставини? Я б хотіла подивитись в його очі і запитатись нащо, власне, забувати? А потім би подякувала і відпустила. І все одно б його відповіді не вірила... Повірю, коли забуду са...