Було і буде

Виглядає, що в мене якась традиція повернення до старих дописів. ) Але здається, так більше фіксуються зміни в нас самих. Діалог з аськи: unknown порівнювала наші блоги unknown :) ul_mo і шо? unknown в тебе все таке... пізнавальне, документальне, публіцистичне unknown в мене самі емоції ul_mo я це вже помічала ul_mo я себе не всім показую, ховаюсь Які ми? Те, що тримаємо в собі, чи те, що маємо на поверхні? Чи не приростає назавжди маска, якщо її носити весь час? Не обвітриться душа від життєвих вихрів, якщо її тримати завжди оголеною? Дивлюсь на дату , і повірити не можу, що пройшло стільки часу. Хоча... що час, от зміни які в нас відбулись... А я тепер маю дописів у чернетках більше, ніж опублікованих. Не тому, що не хочу ділитись - не знаю, чи варто. Не знаю, чи вони варті. Недавно писала, що цікаво перечитувати старі листи, константувати, що думки не змінились, точки зору не змінились. Але дещо таки змінилось. Я змінилась. І якби я починала цей блоґ зараз, перший допис, лист до Хто...

Я його, мабуть, ніколи не забуду, милого Хтося... І зрозуміти не можу, чим він мені так дався. Відвертістю? Мало хто відважується (мало хто дотепер відважився)розказати про себе щось настільки інтимне - навіть як гість. А те, що це - чоловік, тільки зменшує цю імовірність. Я йому сьогодні написала. "Йому". В лапках, бо у форумі. А куди ж ще? Та й чому в лапках... Йому ж, прецінь. Нікому іншому. Чомусь сподівалась, що він все ще ходить в гості, читає форум... Тільки у чоловіків все, мабуть, інакше, ніж у жінок. Не мають потреби, бажання, звички говорити відкрито і відверто про свої почуття і відчуття. Навіть з друзями (чи подругами). Шкода. А я б йому розказала про свої сумніви. Про свою боротьбу і "лікування". Про те, як не хотіла ні боротись, ні лікуватись. Про мою перемогу (і над собою також). А також про те, що я не вилікувалась, але, здається, вже здобула імунітет. І про те, що не жалкую.

Не гнівайтеся, друзі, але попри всі ваші слова і турботу мені дуже бракує людини, котра... не те, щоб пережила те саме, що я, але, принаймі, пройшлась по периметру того страшного чорного поля переораної вздовж і впоперек емоціями, почуттями і переживаннями душі... Брак цей постійним би не був. Я б його не розпитувала, звідки він, не цікавило б мене його ім"я і прізвище, та й думаю, не цікавило б мене взагалі нічого, крім одного - як може одна людина наказати собі забути про іншу? А якщо може - як змирюється з тим, що отой  поцілунок вчора був останнім, і вже не буде жодного іншого - пристрастного, ніжного, ранішнього чи вдячного. Не буде вже гіркого чи солодкого, прощального не буде... хіба прощальним прийдеться назвати той, останній... Скільки ще пам"ятав останній дотик, довго згадував місце час і обставини? Я б хотіла подивитись в його очі і запитатись нащо, власне, забувати? А потім би подякувала і відпустила. І все одно б його відповіді не вірила... Повірю, коли забуду са...