Було і буде

... і не тільки мати якусь конкретну серйозну справу, але  й просто говорити ні про що, жартувати, пити пиво-каву-чай. Ще приємніше, якщо ця людина - чоловік. ) Я не про те, що жінок розумних не буває, на щастя, їх в моєму оточенні багато, але глупий чоловік - набагато гірше і сумніше явище, ніж глупа жінка. А найсексуальнішим органом в чоловіка для мене завжди буде його мозок. ) Ой, зараз мені від Ромасика влетить... )

Ульмошка мусить пам'ятати нашу розмову про мою нову газову плиту, яка має всі можливі функції і один великий мінус - без інтернету. Минуло 6 років, і я маю можливість придбати чудо техніки без мінусу - виробник Дакор випустив духовку на Андроїді. Нею можна керувати звідки завгодно, вистачить мати інтернет, а вдома вай фай.

Пам'ятаєте, як ми всі мріяли:"От виросту..."? Так от, вчора застала Мартіна в сльозах за альбомом з фотографіями. На моє запитання про причину сліз, відповів, що не хоче рости, що хотів би ще трохи бути малим, малою дитиною...

А може цей сніг - знак, що пора пригальмувати, не метушитись, задуматись, над собою, своїми вчинками, діями, наслідками? Що пора щось змінити?..

Сьогодні я відчула весну. Хвора, з масним волоссям (чоловік не дозволяє ванну), відкрила вранці вікно, щоб витріпати обрус і завітрила її, як пес на полюванні, хоча в повітрі літали сніжинки. І добре. Єдине, чого мені буде бракувати - свічок вечорами. Єдина хороша властивість зими - це особливий затишок в хаті...

Не буду приховувати, що використовую цей блог, аби відслідковувати зміни у моєму житті (як спливає час). Скажете, що судячи з попередніх записів я все ще сама вдома? ) Ні, я не сама. Мене здолала думка, що опис ще п'яти днів самотності не вартує витраченого часу. От все, що сталось опісля, вартувало б описати... але лінь людська вічна, а часом і всесильна. Хоча я, як ніколи, мала дуже багато слів для цього блоґу. Отже. Танцюристкою танґо я не стала. Якось було не до того. Пишу з жалістю, але без суму, без отого дитячого суму, коли дитині не куплять обіцяну цукерку. Думаю, я отримала більше, ніж цукерку. Попри те, що я, здається, стала на щаблинку вище, я не можу сказати, що я собою задоволена. Почуття, що я займаюсь не тим, що треба, не зникає. Усвідомлюю, що часу (а він спливає), стає менше. А я все більше ціную те, що маю. Тих, хто коло мене. Тих, хто мене хоче бачити хоча б інколи. Тих, кому роблю сніданок. ) Цього року я почала особливо цінувати будні. Ц...