Він писав мені гарні листи
Я не пам’ятаю, коли саме це почалося. Не було жодного чіткого моменту, ні першого слова, ні першого сигналу, що щось змінилося. Просто одного разу я відкрила повідомлення і раптом зрозуміла: він пише не так, як усі. Його фрази не поспішали. Вони торкалися. Ніби він знав, де саме в мені проходить ця тонка межа між звичайним і небезпечним. Я читала його вранці, ще напівсонна, і відчувала, як тіло прокидається не від кави. Вдень між справами, і тоді світ ставав трохи розмитим, ніби хтось ледь провів пальцями по його контурах. Увечері повільно, розтягуючи кожне слово, як паузу, яку не хочеться завершувати. Він писав прямо. Спокійно. Точно. Так, ніби між словами вже не потрібно ховатися. І саме тому це було сильніше. Кожен рядок лягав не в пам’ять, глибше. Туди, де бажання не формулюються словами. Він не залишав простору для домислів. Він називав речі так, як їх відчуває тіло, коли його перестають контролювати. І від цього всередині ставало тихо. І надто ясно. Це не була гра. Це був ст...