Він писав мені гарні листи

 Я не пам’ятаю, коли саме це почалося. Не було жодного чіткого моменту, ні першого слова, ні першого сигналу, що щось змінилося. Просто одного разу я відкрила повідомлення і раптом зрозуміла: він пише не так, як усі. Його фрази не поспішали. Вони торкалися. Ніби він знав, де саме в мені проходить ця тонка межа між звичайним і небезпечним.

Я читала його вранці, ще напівсонна, і відчувала, як тіло прокидається не від кави. Вдень між справами, і тоді світ ставав трохи розмитим, ніби хтось ледь провів пальцями по його контурах. Увечері повільно, розтягуючи кожне слово, як паузу, яку не хочеться завершувати.

Він писав прямо. Спокійно. Точно. Так, ніби між словами вже не потрібно ховатися. І саме тому це було сильніше. Кожен рядок лягав не в пам’ять, глибше. Туди, де бажання не формулюються словами. Він не залишав простору для домислів. Він називав речі так, як їх відчуває тіло, коли його перестають контролювати.

І від цього всередині ставало тихо. І надто ясно.

Це не була гра. Це був стан, у якому неможливо збрехати, ні йому, ні собі. Він писав так, ніби знав мене тілом, хоча ми ніколи не зустрічалися. І в якийсь момент мені почало здаватися, що зустріч уже нічого не змінить. Що все головне вже сталося, там, між рядками, де подих збивається раніше, ніж приходить думка.

Іноді ми говорили про те, що побачимося. Легко і майже недбало. Ніби це просто наступний крок, який сам собою станеться. Але в цьому була дивна неточність. Занадто багато вже було прожито без дотику.

Занадто точно все збігалося без погляду. І, можливо, саме тому ми так і не зустрілися. Іноді мені здається, що ми обоє в якийсь момент вирішили, що можемо більше, ніж є насправді. Що можна втримати цей стан. Що можна керувати тим, що виникає не з волі. Що можна… вершити долі.

Але долі не вершаться. Вони просто проходять крізь нас, залишаючи після себе дивний, майже карамельний післясмак: теплий, тягучий, з легкою гіркотою, яку неможливо пояснити.

А потім тишу. І від усього залишається лише ім’я на конверті.