четвер, 22 січня 2009 р.

Вулиця Грушевського...

... вона ж бувша Радянська. Хоча ця назва, як на мене - найменш вдала для неї, як і для інших галицьких вулиць у галицьких містах. Десь в середній чи східній Україні - прошу дуже, але на Галичині...
Що ця вулиця зовсім не Радянська можна було переконатись послухавши розмову двох сусідок:"Слава Ісусу Христу! Прошу пані, не виділа пані нині пані Рубльову? - Виділа'м, казала, шо прийде до Вас пополудни, тіко як купит п'євки для пані". Не існувало на ній товаріщєй і громадян, були тільки пани і пані, що мене малу відносило кудись на сто років в минуле.
От, наприклад, мезонетова квартира пані Броні. Пані Броня і моя бабуся були чи не найбільшими модницями свого часу. Все тому, що мій дід був гідним кравцем, і був в пошанівці серед тогочасної еліти. А чоловік пані Броні був гідним шевцем, мешти котрого мусила мати кожна модниця. От чоловіки і старались. І знаєте, декілька років тому, коли ми прибирали на горищі і викидали ті всі "скарби", котрі так "потрібні" літнім людям, я розглядала ті босоніжки і мешти і думала, що навряд чи мої босоніжки збережуться в такому стані через 50 років...
А при чому тут квартира пані Броні... Після смерті чоловіка пані Броня залишила його комору-майстерню так, як вона була за його життя - колодки всіх розмірів, лаки, обрізки шкіри, клеї... А як була серед оцього всього як в середньовіччі - ну навіщо шити взуття, якщо можна купити в магазині (тоді ще можна було)...
А ще тоді на Радянській не було "стєнок" і сервантів. Там були креденси, капи, обруси. І після стандартних блискучих віталень в квартирах друзів моїх батьків, з "чєканками" на стінах (пам'ятаєте, була мода?) тут були дзеркала з патиною, високі стелі, величезні вікна, образи, а екран телевізора затуляла вишита серветка....
На Радянській жила пані Пікульова. От шукаю слово, котре б їй найбільше пасувало. І нічого крім "достопрімєчатєльность" знайти не можу. Це було просто явище. Її треба було чути, бачити, розмовляти, щоб зрозуміти, про що я. Пані Пікульова була польська інтеліґентна пані, яка на старості років почала бути, гм... дивакуватою. Але не заважала цим своїм дивацтвом, нікому, навпаки. І мала свій шарм. Інакше її, як в пальто-манто, в капелюху і... на ровері не пам'ятаю )))
Ще на Радянській жила пані Обальова. Як я дісталась в її квартиру - не  пригадую. Не виключено, що з кумом Нестором або ж з його батьком. Але то була перша зустріч зі справжнім мистецтвом, тим чарівніша, що можна було до нього доторкнутись...
На Радянській росли дуби...
А ще пам'ятаю, як я возила до бабусі Наталку на санках. Сестрі було років з три. В голову мені не вкладається, як могли наші батьки спокійно відпустити двох дітей, одних, на санках... Це як з області фантастики, особливо коли уявляю на нашому місці наших з нею дітей ))) Чомусь в зв'язку з санками пригадується, як ми потім чекали на зупинці на автобус на наш хутір (автобуси, звичайно, не їздили), Наталка сиділа на санках і плакала, а я їй хукала і терла ноги...
В квартирі моєї бабусі, на місці, де ми зараз з друзями попиваємо різні доброти, стояв п'єц. Коли в мене були захвати атеїзму, я втікала від бабусі на п'єц, і дразнилась:"Вірую, вірую, у кобилу сірую!". Бабуся злостилась, обзивала мене антихристом і погрожувала Божим гнівом. Часто думаю, чи я вже покарана, чи все ще попереду...
В тій квартирі зараз живуть мої батьки. А тому, що вулиця Грушевського - велика частина мого дитинства і юності я дуже рада, що спогади про неї матимуть і мої діти. Нехай інші. Але цікаво буде порівняти колись...

Подібні дописи:



1 коментарі:

Дописати коментар