Здатна на більше...

... ці слова слухала моя мама протягом усіх тих років, коли ходила на батьківські збори у школу.

Ніколи не сказали, що є таке, оце "більше". Де "більше" починається, принаймі. Чи, принаймі, я вже приступила ближче до "більшого".

Пафосне "приступила" цілком на місці, бо тоді мені видавалось, що "більше" - то щось недосяжне, а люди вигадують. Бо моя неамбіційність аж ніяк більшого не прагнула. "Нас і здєсь нєплохо кормят..."

Отож, про суб’єктивність. До чого, більшого, ми здатні?

Наприклад, як люди.

І знову власний приклад. Знову моя мама, в котрої, як "добрий день" була колись фраза:"Ти б могла мати кращого чоловіка". Якого "кращого"? (Згадується спортивна гра товаришів з НДР "Citius, altius, fortius") Аби мене більше любив і на руках носив? (гм)

Може хтось любити більше, ніж йому вистачить душевних сил? Чи більше ненавидіти?

Я не переймалась тим, поки жила досить безтурботно, читала Чосера і слухала БГ. І спілкувалась з подібними мені людьми. Можу сказати, що обмежувати коло спілкування я вмію досить вправно до сих пір, хоча ті, хто мене мало знає, не вірять, що я людина мовчазна. І обмежую його постійно, свідомо, аби вберегтись від негативних емоцій.

А недавно, посеред тихої прогулянки моєю романтичною долиною і споглядання добрих людей-велетнів (котрі, без сумнівів, хотіли більшого), мене захопила повінь... сірості. Сірої злості, сірого незадоволення життям, собою, та й мабуть, нереалізованості якоїсь.

Не моїх.

Дивно стало. Що може бути джерелом перманентного негативізму?

Ніяк не можу відсікатись від думки, що ота людина "здатна на більше". Бо добро і зло накопичуються. І усе має логічне продовження (як і початок).

... А все могло б бути по-іншому, якби жінка не сиділа коло компа, а лежала в перинах з коханцем. )

Подібні дописи: