Було і буде

Неділя, вечір. Прокинулась опівшостої. Через десять хвилин, переконавшись, що спання вже не буде, згадала, що вже давно хотіла поміняти тюлі в дитячій, що успішно й зробила. Ромасику, не смійся. Заодно зняла білизну, тішачись, що це можу зробити в нічній сорочці, не викликаючи у пенсіонерів навколо обурення. Згадавши про фелтінг, сіла за комп пошукати викрійку. З’ясувала, що власне, валяти нема з чого - моїх запасів вовни вистачить так на невеликий шалик. Прийшлось рукоділля перенести на кінець тижня, коли прийдена замовлена вовна. Капіталістичний виналязок картопля фрі позбавив мене необхідності постояти в кухні. Зате я постояла чотири години за валянням шалику для Луцки - у якості експериментального взірця. Переглянула фільм. Я не є любителем французького кіно, я більше британське полюбляю, але від цього не змогла відірватись - будете мати час знайдіть і подивіться Café de flore. Мене так захопило, що шукаю тепер по неті саундтрек в машину. Ну от і сутеніє. Пора чистити пір...

... день перший, субота. Прокинулась від падіння гарбуза з підвіконня. Міна. Що спонукає кота бавитись з гарбузом півшостої ранку - це питання треба спеціалістам задати. Тим не менше, моя натура жайвора взяла своє. Після декількох неуспішних спроб задрімати встала. Коти, передбачаючи сніданок, з тупанням і муркотінням, біжать в кухню. Ну, нате... Почався мій тиждень самоти. Діти і коханий вже витягають десь плавки і скачуть до моря. Мені не вийшло, що є ще одним підтвердженням правильності рішення змінити місце роботи. Поснідала, пошта, новини, фейсбук. Прибирання чомусь зайняло критично мало часу. Вирішила випрати дитячі простирадла. Виявляється, що коли в людини нема сім’ї, в неї дуже багато часу. Куди себе подіти - не знаю. Шкода, перечитала всі книги, привезені з України. Стаараюсь не думати про те, що не побачу Мартинових перших свідомих вражень від моря. Перейшлась в магазин по хліб. "По хліб" - це звична назва закупів, коли повертається додому з повним коши...

Нещодавно з подачі Ульмошки переглянули ми фільм "Джулі і Джуліа". Фільм так собі, для пивного п'ятничного вечора. Меріл Стріп, можна сказати, спасла своєю грою. Для тих, хто не бачив - спитайтесь у вікі, про що сам фільм, бо мова не про нього, а про задум його героїні, котра поставила за мету приготувати усіх 500 з чимось рецептів відомої кухарки рівно за рік і описати процесс приготування у блозі. Для чого - я так і не зрозуміла. Ні, там йдеться щось про втрачене покоління і неуспіхи героїні у професійному житті, але як мали вилікуватись оті неуспіхи - до сих пір не розумію. Зрештою, це також несуттєво. Мене зацікавило, як можна примусити себе писати в блог кожного дня. Не просто писати, я знаю, що є люди з багатим внутрішнім світом (до речі, існують люди з багатим зовнішнім світом, хі?), але описувати процес приготування їжі. "Я взяла це чудове курча і тонким гострим ножем розсікла його увздовж хребта ітд." Брр. Чесно кажучи, я пишу це тому, що мене в...

А допоможіть мені знайти кнопочку Off в моїй голові, а?

Вважаю, я маю право написати отак фамільярно. І впевнена, що він би не образився. Учора, другого травня, помер друг, колега, супермодер і просто чудова людина Віктор Миронович Федущак. Прощай і прости, вибач, що десь тебе не дослухала чи не написала "привіт", коли ти мовчав задовго. І дякую за добрі слова і підтримку. Тяжко усвідомлювати, що вже нічого не сповниться з запланованого - доброго, корисного. І не хочеться, аби закінчилось почате. Так багато хотіла сказати, а відчуваю, що всі слова зайві...

Плануючи відпустку, шукала в неті інформацію про Côte d'Azur, хотілось чогось неенциклопедичного, неширпотребного, непонтового і - українського. Знайшла. Те, що знайшла - справжній скарб, заслуговує пишної реклами і навіть видання великим тиражем, бо у записках подорожуючого фотографа Сергія Криниці  Via est Vita  знайдете такі неординарні речі, про котрі навіть Вікіпедія не знає нічого. Тож читайте далі самі, я більше ніж сам Сергій не розкажу. 

Ну от, ранок втомлено заповзає в кімнату, такий самий сірий, як її сумління, холодний, як чоловіче плече поруч, котре її тепер пече - чужістю. І що тепер - повернутись, мило привітатись, пожартувати, придушуючи розчарування собою, гірке, як болгарська цигарка, роблячи вигляд, що нічого не сталось, що ця близькість - усього одна з багатьох, що їй байдуже, що він про неї подумає (цей - подумає), звикнути до думки, що вони вночі похоронили хороші дружні стосунки (бо тепер дружби не буде, неможливо дружити, ховаючи очі), чи пояснити, що це таки помилка, миттєва слабкість, котра, проте, мала ґрунт, щедро пригноєний зустрічами, цікавістю чоловіка до жінки і навпаки, випадковими дотиками, адреналіном, витиснути з себе смішне і банальне:"Ти не думай... (я нє такая)" (цей - подумає), і запропонувати забути і залишитись друзями? (Дружби, знову ж таки, вже не буде). Хоча її і не було. Всі зустрічі, всі листи, дзвінки, будь чесна, були з однією метою - зустрітись, помовчати, поборююч...

Така театральна фраза, котру ми частіше вислуховуємо у варіанті:"Дивись, аби потім не шкодував(ла)!" Ніколи у житті не шкодувала з того, що зробила, навіть якщо це було помилковим рішенням, котре вплинуло на моє наступне життя - усе це мій дорогоцінний досвід, котрий я більшими і меншими камінцями, коштовними і не дуже (а деякі взагалі шутер) збираю у скарбничку, інколи дістаю, розглядаю і згадую, як вони туди потрапили. А от нині пожалкувала, і що цікаве - над дурницею, котра на моє життя ніяк не вплинула. Хоча... хто зна? )

Проклятий консерватор - це я. Навіть новий інтерфейс пошти викликає внутрішній спротив...