Було і буде

Кого зацікавив фільм Bathory ,той, можливо, спокуситься на ще один фільм з майстерні чеського оператора Ф.А.Брабця. В "Kytici" (Букеті), та ж магічна камера (за котру оператор отримав Чеського лева за найкращу операторську роботу), зірки чеського театру і кіно на фоні віршів чеського класика Карла Яроміра Ербена. 13 віршів, 13 лірично-епічних історій, 13 замальовок в одному фільмі. Фільм не новий (2000 р.), проте заслуговує уваги.

Я сьогодні зачиталась історією третього рейху. Вірніше, почала історією НСДАП, і якось непомітно сковзла на своє, жіноче. Протягом декількох днів навесні 45го відійшли, доста безславно, з цього світу Муссоліні, Гітлер, Геббельс. Історичний хрестоматійний факт. Звернула увагу на фото їхніх подруг, коханок, дружин. Усі, Клара Петаччі, Ева Браун і Магда Геббельс - жінки неординарної краси, то ж їхнім партнерам не дивуюсь. Дивуюсь самим жінкам. Якщо вони всі були амбіційними - то чому саме так скеровували свої амбіції? Магда Геббельс, як відомо, була великою шанувальницею Гітлера, і казала вголос, що її місце - коло нього. Але ж під кінець війни настільки зачарованою вона не була. І Ева Браун не мусила виходити заміж за день до своєї смерті. А Клара Петаччі могла б пережити Муссоліні на багато років, якби не відмовилась його залишити. Любов? Що могло прив’язувати вельми цікавих, красивих, і досить освічених на той час жінок до чоловіків з кривавими іменами? Настільки, аби добровільно вибра...

І дещо було навіть дуже незле... хоча пропаганда була всюди. А це - з розряду того, за чим в мене справді ностальгія...

Для тих, хто любить британську трагікомедію і хорошу гру хороших акторів і суперовий саундтрек. Цілком можливо, що я про нього вже писала, бо відноситься до категорії моїх улюблених. Фільм - не шедевр, але в ньому дуже багато добра. І він наштовхує на роздуми, а можливо і до переосмислення нашого відношення до інших людей, стосунків. Хто має можливість - дивіться, звісно, з оригінальним звуком. Love is all around, мої милі.

Деякий час практикую власний метод рішення проблем різного сорту. Не впевнена, що не навіюю собі це, але здається, допомагає. Рішення полягає в тому, що стараюсь на проблему дивитись чоловічима очима. Швидше всього, результат не є стопроцентно чоловічим, але це мені не заважає. Суттєвим є процес. Результат є поєднанням жіночої креативності і чоловічої логіки. Власне, сама аплікація чоловічої логіки в жіночий спосіб мислення є креативність. ) А чого це ти, Анноун, фігньою страждаєш?" - скаже хтось. Але це не фігня. Світ належить чоловікам. така є правда, мене це якось не гризе, сприймаю, як є. Просто, якщо вже живемо у чоловічому світі, потрібно пристосовуватись. Вуса в мене від цього не виростуть, голос не згрубне. Боюсь одного - стану холоднішою і менш відвертою. Буду ображати пихатістю (хоча це не пихатість буде, а страх з того, що оточення зможе запідозрити в мені людські почуття). Парадокс полягає в тому, що я, прецінь, проповідую добре слово і відвертість, скільки себе пам’ят...

Чудова серія Simon's Cat на YouTube

місто. Саме таке враження складається, коли в’їжджати у Відень зі сторони Донау Сіті , міста в місті, тобто бачиш перед собою панораму цілої Відні на багаточисленних дунайських островах. Донау Сіті - найсучасніша частина Відні, бізнес центр, зосередження найвищих будов міста та адміністрацій організацій з іменами, відомими цілому світу. Але ця частина міста не танцює. :) Танцює Відень імперська. Коли виходиш на пляц перед Гофбурґом, перше, що спадає на думку - так, це місто цісарів. На відміну від Праги, наприклад, це місто має... розмах. Нічого мінімалістичного. І навіть те, що маленьким видається, має мега розміри. Наприклад, міністрель на верхівці віденьської ратуші має у висоту 8 метрів. Гофбурґ - ілюстрація перебування Габсбурґів. За Фердинанда І з’явились Швейцарські ворота, за Максиміліана ІІ - стайні, Рудольф ІІ прибудував Амалієнбург,Карл VI добудував Імперську бібліотеку, Марія-Терезія Бургтеатр, Йозеф ІІ - Йозефпляц. Ну, просто кому що бракувало. Зараз в Гофбурґу 2600 кімн...

Кокон - це я. А під баритон Олега Скрипки з мене вилізає новоспечена емігрантка. З великим запізненням, однак невідворотно. Ніколи себе не вважала емігранткою. З різних причин - з частих візитів в Україну, з безперервного спілкування з співвітчизниками, читання українських книжок і слухання радіостанції рідного міста ... і навіть з постійної присутності в холодильнику української ковбаси. Аж до недавнього часу. Я почала дивитись на наш нарід трохи іншими очами, відсторонено. І трохи з нерозумінням. І безмірно рада, що є ше вдома люди, котрі це нерозуміння розуміють. Та зовсім мене не тішить, що кожне зауваження, висказане мною, переважною більшістю сприймається з роздратуванням. "От ви собі там сидите, в теплі і достатку, і нічого пхатись до нашого смороду й болота". Комплекс? Звідки стільки злості?