Чорне вугілля на білих вулицях

або Що робити із серцем

Символічною ознакою підготовки до другого туру Президентських перегонів стали вугільні купки на засніжених вулицях Тернополя. Певно, це перша і остання гуманітарна допомога донеччан відмороженим тернополянам. Такий синонім до певної частини високоморальних і патріотичних земляків, серед яких кожен другий – герой помаранчевої революції підходить як ніколи. Інакше, як прокоментувати відсотки голосуючих за апологета амбалізму в порівнянні із відсотками тих, що проголосували за носія націоналістичної ідеї. Якби Тягнибок глибше вивчав історію виборчих процесів на Галичині, міг би зауважити, що самого Івана Франка ці «побожні стратеги» «киданули» двічі, промінявши совість на дзвінку цісарську монету. Висновок один – свідомих стає менше, в рівній пропорції до продажних.

Лідеру тернопільських регіоналів Оресту Муцу є чим тішитись. Вчення Іуди – перемагає. Тепер відкрито можна купувати голоси роз»уїжджаючи селом на фірі. Всі це бачать. Телефонують і нашіптують тихо-тихо так, щоб не дай Бог хтось із сусідів не почув. Коли одного мера наддністрянського міста, який зателефонував і сповістив про подібне безчинство яке творилось на його території , запитали чому він не напише офіційної заяви до відповідних органів, той ображено відповів: «Що я сексот? Я ж поважна людина!». А кому ж тоді, як не цьому негіднику відповідати за дотримання українського законодавства. Кому ж, як не йому своїм прикладом відкрито зупинити прояви беззаконня. А так: немає фактів – немає справ, лише домисли. Це і дозволяє черговим Ганям зі Львова на шустеровських телешабашах заявляти на всю Україну, що підкуп регіоналами виборців – то чиста брехня. Мовляв- то є свідомий вибір тернополян. У таких випадках я поважаю Муца та купку муцоподібних – вони з прапором партії регіонів, як зачмелені фани «Шахтаря» бігали містом і тоді коли ми мерзли на майданах за свободу і бігають зараз. Але я не можу зрозуміти того, хто ще вчора з баяном виспівував: «Разом нас багато», а нині, як чортяка з реклами у різдв»яні дні протоптував кременецькі вулички і тупо скуповував голоси, а потім уже на дільниці звіряв по списаках куплені душі. Останніх певно ніколи зрозуміти не зможу.

А іще я розумію політиків так званої «нової хвилі» і самого гаранта, тільки з інстинкту політичного самозбереження можна віддати на поталу цінності здобутої демократії. Сьогодні їх невизначеність призведе до того, що ми будемо мати горезвісні дев’яності. Але це півбіди. Боюсь, що за результатами другого туру народним президентом Західної України стане Васько Противсіх з його дебільною програмою. Коли так, то треба було об»єднуватися довкола нього вже у першому турі. Не здивуюсь, якщо на наступних виборах, (якщо такі будуть), західняки будуть об»єднуватись навколо Левка Дурка.

Зверніть увагу, що ніхто окрім Ющенка не зійшов з майданного подіуму. Всі польові командири залишились по одну сторону барикади. Якби не було важко. Скільки б не було протиріч. По одну! Коли корабель тоне, то капітан покидає його останнім. Останнім, а не першим!

Це пишу я , той , якому БЮТівці зі своїми яйцеголовими гуру на місцях, ось де в горлі стоять. Мені нижче моєї гідності буде колись піти з цими людьми до будь якої місцевої ради. І навіть більше, я вже сьогодні переконаний, що мудрий галицький нарід на місцевих і парламентських виборах вимете недолугих чиновників з політичного простору. Але коли стоїть вибір долі держави, коли нависла загроза глумлення над всіма людськими ідеалами, я буду голосувати за майбутнє України.

Можна не сприймати Луценка як міністра, але важко не дослухатись до нього, як до прозорливого політика: чи можете ви уявити портрет двічі судимої, який висітиме у кожному класі, або його фотографію на столах ваших кабінетів, його портрети у вишиванці під час знаменних національно-патріотичних свят?! Піду далі, наших жінок світ буде сприймати за образом нової першої леді держави. Якщо уявляєте – робіть так, як підказує вам інстинкт самозбереження. Ховайтесь – може за вами чи до вас не прийдуть. У вас є ще шанс потрапити до закритої штольні другим.

Ще у першому турі ми відкрито сказали – «тільки не зек». У 1988 році ми так само відкрито казали – Україні бути незалежною. У 1990 році, ще за совіцької влади ми з Ярославом Верещаком вперше до Тернополя привезли п»єсу «Я Степан Бандера. Перша проба». Пройшли роки, а в палаці культури «Ватра» ще й досі бронзовіє табличка з моїми словами

«Націє, за себе помолись,
Націє, згинатися доволі,
Наречені обранцями долі ,
Ми одне із одним відбулись.»

Моїй найменшій доньці лише два місяці і розум 52-річного батька підказує - промовчи. А що робить із серцем?

Олександр Смик, лауреат премій Василя Стуса та братів Лепких, член п»яти національних творчих спілок України.

Подібні дописи: