Без назви

"Чого ти блог закинула?" - спиталась мене коза кохана Уляна, вона ж невтомна танцюристка танго. "Напиши щось" - писала Іриска Іріс у себе в блозі.

Не можу писати. В блог - не можу.

Є на те дві причини. Перша - банальний брак часу. Інколи сил, інколи бажання. А ще є факт, що я не "виношую" своїх дописів, якщо маю думку - мусить лягти "на папір" відразу, бо потім забуду, що хотіла сказати, про що думала, зрештою, забракне чогось знову - сил, бажання... )

Друга - маю інколи відчуття, що пишу щось непотрібне, не там трачу ті сили, час і бажання. Вже з рік пишу у шухлядку різне, (сказав би Ґаннер - оксанозабужківське), але все ще не переконана, що воно комусь потрібне.

А ще є така штука, як несистематичність калякання. Я, хоч і вважаю себе дорослою жінкою, все більше себе караю за непослідовність майже дівчачу. І попри те не можу себе змусити писати по годинах чи певну кількість тексту щодня.

Не повірите, інколи я дуже заздрю тим, хто не має у житті ніяких зацікавлень.

Коментарі

  1. duncan7 жовтня 2011 р. о 22:44

    *** інколи я дуже заздрю тим, хто не має у житті ніяких зацікавлень.***

    нащо заздрити зомбі? ))))

    ВідповістиВидалити
  2. un.known8 жовтня 2011 р. о 11:24

    Їхнє нежиття простіше. )

    ВідповістиВидалити
  3. duncan6 грудня 2011 р. о 13:52

    ***Їхнє нежиття простіше***
    дуже просте життя у корів, овець, навіть мух, але чи ми хочемо ТАКЕ просте життяя? :)

    ВідповістиВидалити

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

Кокон

Кокон - це я. А під баритон Олега Скрипки з мене вилізає новоспечена емігрантка. З великим запізненням, однак невідворотно. Ніколи себе не вважала емігранткою. З різних причин - з частих візитів в Україну, з безперервного спілкування з співвітчизниками, читання українських книжок і слухання радіостанції рідного міста ... і навіть з постійної присутності в холодильнику української ковбаси. Аж до недавнього часу. Я почала дивитись на наш нарід трохи іншими очами, відсторонено. І трохи з нерозумінням. І безмірно рада, що є ше вдома люди, котрі це нерозуміння розуміють. Та зовсім мене не тішить, що кожне зауваження, висказане мною, переважною більшістю сприймається з роздратуванням. "От ви собі там сидите, в теплі і достатку, і нічого пхатись до нашого смороду й болота". Комплекс? Звідки стільки злості?
Докладніше

Кульчики

"... і кульчики носиш, які вона тобі подарувала"- каже мені чоловік, затягуючи штори, поки я вмощуюсь в подушки. "Подаруй мені також, я їх також буду носити" - відповідаю, і починаю либитись, як либиться мій син, коли я справедливо підозрюю його в крадіжці цукерок. "А що я маю думати, що там у вас?""- А ти не думай, дружба у нас", кажу я і либлюсь ще більше. "Та ти казала, що жіночої дружби не існує". "Ніде не існує, а в нас існує, - кажу - ми, по-перше, вийнятки, по-друге, ми мудрі і дорослі жінки". "Ага", каже коханий, "бачив я вас, які ви дорослі і мудрі. А коли шкіришся в скайп, то ніхто не повірить ні в перше, ні в друге. І взагалі, звідки ти знаєш, що в Уляни файна і м'яка дупа?" " - Ну бо вона йшла перед мною по сходах, а я її попхала". "Ех", каже Ромасик, "і все одно я тебе люблю". От так. Все одно )
Докладніше