Так іде час )
Всі батьки (я думаю, всі) цілують дітей на добраніч. Цілую і я. Цілувала.
Якось непомітно вони стали приходити до нас у спальню і цілувати мене. І навіть не знаю, як це сталось. Але мені приємно.
Кокон
Кокон - це я. А під баритон Олега Скрипки з мене вилізає новоспечена емігрантка. З великим запізненням, однак невідворотно. Ніколи себе не вважала емігранткою. З різних причин - з частих візитів в Україну, з безперервного спілкування з співвітчизниками, читання українських книжок і слухання радіостанції рідного міста ... і навіть з постійної присутності в холодильнику української ковбаси. Аж до недавнього часу. Я почала дивитись на наш нарід трохи іншими очами, відсторонено. І трохи з нерозумінням. І безмірно рада, що є ше вдома люди, котрі це нерозуміння розуміють. Та зовсім мене не тішить, що кожне зауваження, висказане мною, переважною більшістю сприймається з роздратуванням. "От ви собі там сидите, в теплі і достатку, і нічого пхатись до нашого смороду й болота". Комплекс? Звідки стільки злості?
Маленькі моменти щастя.
ВідповістиВидалитиЯ свою доню цілую, а вона потім ще добавки просить. І отак цілуємось і обнімаємось хвилини з 5 поки вона нарешті вляжеться.
І я свого Олесика на ніч заціловую ))). Він ще, правда, не навчився цілуватись, але тішиться і ручками обіймає.
ВідповістиВидалити