Сьогодні за ліпкою пельменів (простіть за сію москальську страву), вже не знаю чому (швидше всього за звичкою проводити самоаналіз на кухні) я дійшла думки, що найбільше поважаю людей, у котрих не довелось розчаруватись. І люблю також. Чи люблю, а потім поважаю?
Може бути й так, що хтось з тих, хто оце буде читати, скаже:"Пф.Та хто ти така, аби я старався(лась) тебе не розчаровувати?" Правда. Ніхто. Але я не про догоджання мені, але про той стержень, що є в людині. Про те, що не дивлячись ні на що, на жодні обставини, людина не змінилась в поглядах чи поведінці. Обставини - це, наприклад, той час, котрий іде :) Знаєте, як в сім'ї двадцять років після весілля всі вже розслаблені такі, бігуді-витягнуті спортивні-воначиститьзубивінвтойчассидитьнаунітазі, і нікому нічого не заважає. Або в дружніх стосунках, коли сто років знайомі, і ніби не обов'язково вже слова дотримувати.
Так от, я перебирала людей, котрих я люблю і поважаю, поважаю і люблю... і виявилось, що їх тільки двоє в найближчому оточенні. Тільки двоє.
Ну ніби й шо, нормально. Тільки я ж клятий консерватор, котрий буде робити собі гірше, але ж завжди так було, значить треба просто продовжувати - любити, слухатись, виправдовувати, такий собі вірний пес на сторожі старих стосунків.
Двоє. Багато чи мало?
4 коментарі:
Я вважаю, що коли ти чистиш зуби а на унітазі сидить двоє, то це вже забагато... ;)
Двоє, котрих я поважаю? ))
нічо собі, яка ти вимоглива) припускаю, що навряд чи є серед тих двох, яких ти поважаєш)
Я тебе поважаю, так )
Дописати коментар