Хтось...

Не гнівайтеся, друзі, але попри всі ваші слова і турботу мені дуже бракує людини, котра... не те, щоб пережила те саме, що я, але, принаймі, пройшлась по периметру того страшного чорного поля переораної вздовж і впоперек емоціями, почуттями і переживаннями душі...

Брак цей постійним би не був. Я б його не розпитувала, звідки він, не цікавило б мене його ім"я і прізвище, та й думаю, не цікавило б мене взагалі нічого, крім одного - як може одна людина наказати собі забути про іншу? А якщо може - як змирюється з тим, що отой  поцілунок вчора був останнім, і вже не буде жодного іншого - пристрастного, ніжного, ранішнього чи вдячного. Не буде вже гіркого чи солодкого, прощального не буде... хіба прощальним прийдеться назвати той, останній... Скільки ще пам"ятав останній дотик, довго згадував місце час і обставини?

Я б хотіла подивитись в його очі і запитатись нащо, власне, забувати? А потім би подякувала і відпустила. І все одно б його відповіді не вірила...

Повірю, коли забуду сама... Дався мені той Хтось...

Подібні дописи: