Гірко...






Коментарі

  1. tivasyk16 червня 2009 р. о 13:57

    йой, що саме ту гіркоту навіяло?

    ВідповістиВидалити
  2. un.known16 червня 2009 р. о 17:17

    Наприклад те, що ми до сих пір не облишили старих радянських звичок - "пятілєтку за трі года", "мір, дружба, жвачка" кожною ціною. Пам"ятник Шевченку мусив стояти до приїзду Ющенка "как в стариє добриє врємєна".

    Для чого Українська ініціатива поставила в Празі пам"ятник Шевченку, як гадаєте?

    ВідповістиВидалити
  3. tivasyk16 червня 2009 р. о 18:08

    я собі так думаю, що без дозволу празької влади ніхто б танка на шевченка не поміняв?

    щодо українського совка... давно вже полишив надію за свого життя щиро гордитися своєю країною -- не якимись сумнівними досягненнями на кшалт бразильської футбольної перемоги, а свідомою нацією і щирою владою... тож і розчарування не відчув.

    ВідповістиВидалити
  4. un.known16 червня 2009 р. о 20:27

    Файно Вам...

    А я розчаровуюсь чим далі більше. Особливо коли покидаю цю країну. На лицьову сторону сорочки вишили хрестиком демократичні європейські лозунги, а з рубу - то все та ж пліснява соціалістична косоворотка...

    Щодо дозволу... Так, так просто поставити пам'ятник на якій завгодно (навіть найменшій) празькій вулиці неможливо. Але справа не в тому. Цей пам'ятник став пам"ятником четвертому чужинцю, котрий в Празі ніколи не був, і творчість котрого з Прагою ніяк не пов"язана.

    Тому в мене виникла думка:"Навіщо?"

    ВідповістиВидалити

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

Кокон

Кокон - це я. А під баритон Олега Скрипки з мене вилізає новоспечена емігрантка. З великим запізненням, однак невідворотно. Ніколи себе не вважала емігранткою. З різних причин - з частих візитів в Україну, з безперервного спілкування з співвітчизниками, читання українських книжок і слухання радіостанції рідного міста ... і навіть з постійної присутності в холодильнику української ковбаси. Аж до недавнього часу. Я почала дивитись на наш нарід трохи іншими очами, відсторонено. І трохи з нерозумінням. І безмірно рада, що є ше вдома люди, котрі це нерозуміння розуміють. Та зовсім мене не тішить, що кожне зауваження, висказане мною, переважною більшістю сприймається з роздратуванням. "От ви собі там сидите, в теплі і достатку, і нічого пхатись до нашого смороду й болота". Комплекс? Звідки стільки злості?
Докладніше

Кульчики

"... і кульчики носиш, які вона тобі подарувала"- каже мені чоловік, затягуючи штори, поки я вмощуюсь в подушки. "Подаруй мені також, я їх також буду носити" - відповідаю, і починаю либитись, як либиться мій син, коли я справедливо підозрюю його в крадіжці цукерок. "А що я маю думати, що там у вас?""- А ти не думай, дружба у нас", кажу я і либлюсь ще більше. "Та ти казала, що жіночої дружби не існує". "Ніде не існує, а в нас існує, - кажу - ми, по-перше, вийнятки, по-друге, ми мудрі і дорослі жінки". "Ага", каже коханий, "бачив я вас, які ви дорослі і мудрі. А коли шкіришся в скайп, то ніхто не повірить ні в перше, ні в друге. І взагалі, звідки ти знаєш, що в Уляни файна і м'яка дупа?" " - Ну бо вона йшла перед мною по сходах, а я її попхала". "Ех", каже Ромасик, "і все одно я тебе люблю". От так. Все одно )
Докладніше