Ковзанка



Сто років цього не робила. (Ні, на ковзанці ми були минулого року, а от на замерзлому ставку, як на ковзанці - ні).

І знаєте, особливе відчуття, коли навколо замість мантинел стадіону - замерзлі камиші, над головою - вербове гілля разом із сосновим.

Накатались так, що ледве додому дійшли. А так плакав Мартин, бо в нього ше немає ковзанів... :) :(



Коментарі

  1. tivasyk18 лютого 2010 р. о 09:53

    шкода хлопчину — невже ж не можна було десь позичити ковзанів, щоби *усі разом* мали радість?

    ВідповістиВидалити
  2. duncan19 лютого 2010 р. о 14:39

    симпатичний малюк :-)

    ВідповістиВидалити
  3. un.known20 лютого 2010 р. о 13:43

    Весь в маму... ;)

    А позичити... от в тому й біда, що нема в кого. Нічо, купимо свої власні... наступної зими.

    ВідповістиВидалити
  4. duncan20 лютого 2010 р. о 17:04

    як ви вважаєте: що є ліпше для дитини -- ковзани чи комп’ютер?..
    бо я своїй купив комп’ютер...

    ВідповістиВидалити
  5. un.known21 лютого 2010 р. о 01:05

    Не знаю. В моїх дівок є і ковзани, і комп’ютери...

    Але першими були ковзани...

    А в Мартина ще нема наразі ніц. ))))

    ВідповістиВидалити

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

Кокон

Кокон - це я. А під баритон Олега Скрипки з мене вилізає новоспечена емігрантка. З великим запізненням, однак невідворотно. Ніколи себе не вважала емігранткою. З різних причин - з частих візитів в Україну, з безперервного спілкування з співвітчизниками, читання українських книжок і слухання радіостанції рідного міста ... і навіть з постійної присутності в холодильнику української ковбаси. Аж до недавнього часу. Я почала дивитись на наш нарід трохи іншими очами, відсторонено. І трохи з нерозумінням. І безмірно рада, що є ше вдома люди, котрі це нерозуміння розуміють. Та зовсім мене не тішить, що кожне зауваження, висказане мною, переважною більшістю сприймається з роздратуванням. "От ви собі там сидите, в теплі і достатку, і нічого пхатись до нашого смороду й болота". Комплекс? Звідки стільки злості?
Докладніше

Кульчики

"... і кульчики носиш, які вона тобі подарувала"- каже мені чоловік, затягуючи штори, поки я вмощуюсь в подушки. "Подаруй мені також, я їх також буду носити" - відповідаю, і починаю либитись, як либиться мій син, коли я справедливо підозрюю його в крадіжці цукерок. "А що я маю думати, що там у вас?""- А ти не думай, дружба у нас", кажу я і либлюсь ще більше. "Та ти казала, що жіночої дружби не існує". "Ніде не існує, а в нас існує, - кажу - ми, по-перше, вийнятки, по-друге, ми мудрі і дорослі жінки". "Ага", каже коханий, "бачив я вас, які ви дорослі і мудрі. А коли шкіришся в скайп, то ніхто не повірить ні в перше, ні в друге. І взагалі, звідки ти знаєш, що в Уляни файна і м'яка дупа?" " - Ну бо вона йшла перед мною по сходах, а я її попхала". "Ех", каже Ромасик, "і все одно я тебе люблю". От так. Все одно )
Докладніше