Іграшка

Гуляли сьогодні з дітьми Прагою. У маленькій крамничці купила молодшим іграшку, що викликала в мене прилив ностальгії - малого плюшевого песика на ключик. Не на батарейки, без кнопок, без дистанційного управління - механічна іграшка, обтягнута плюшем.

Дивлячись на нього, прийшла мені в голову думка - мабуть, кожен з нас би хотів мати коло себе когось, над котрим би мав таку силу, керувати діями і життям отак просто - попускаючи і натягуючи пружину. Зручно, тільки чи цікаво?

А потім мені прийшла в голову ще одна думка - можливо, в кожному з нас є такий ключик, і всі наші керунки, включаючи падіння і піднесення, зовсім не залежать від нас? Цікаво,  чи цікаво отому mаster of puppets бавитись, чи він цю гру також сприймає, як нудну, набридливу роботу?...

Коментарі

  1. Unknown16 вересня 2007 р. о 19:23

    Про іграшку, перший абзац зрозумів.

    Більше нє. :)

    ВідповістиВидалити
  2. un.known16 вересня 2007 р. о 19:34

    Ніхто й не чекав :)

    ВідповістиВидалити
  3. Unknown16 вересня 2007 р. о 23:22

    Взагалі-то, пружину розтягують і стискають, а не "попускають і натягують". :)

    ВідповістиВидалити
  4. Unknown16 вересня 2007 р. о 23:24

    >Дивлячись на нього, прийшла мені в
    >голову думка - мабуть, кожен з нас
    >би хотів мати коло себе когось, над
    >котрим би мав таку силу
    Нє, не кожен. В мені рідко просинається бажання кимось покерувати, чи відчути силу над кимось, чи чиюсь слабість.

    ВідповістиВидалити
  5. джедай с байконура17 квітня 2012 р. о 20:48

    аффтар молодец, над простыми весчами останавливаецо, задымываецо и в итоге закручивает пружину мозгов общества над вопросами Фрейда ( на которые отвечать можно как сам захочешь, ведь никто не проверит) думать нужно всегда! закидывать мысль..и пусть от неё разойдутся круги, как на воде в призме новых мыслей собеседников

    ВідповістиВидалити

Дописати коментар

Популярні дописи з цього блогу

Кокон

Кокон - це я. А під баритон Олега Скрипки з мене вилізає новоспечена емігрантка. З великим запізненням, однак невідворотно. Ніколи себе не вважала емігранткою. З різних причин - з частих візитів в Україну, з безперервного спілкування з співвітчизниками, читання українських книжок і слухання радіостанції рідного міста ... і навіть з постійної присутності в холодильнику української ковбаси. Аж до недавнього часу. Я почала дивитись на наш нарід трохи іншими очами, відсторонено. І трохи з нерозумінням. І безмірно рада, що є ше вдома люди, котрі це нерозуміння розуміють. Та зовсім мене не тішить, що кожне зауваження, висказане мною, переважною більшістю сприймається з роздратуванням. "От ви собі там сидите, в теплі і достатку, і нічого пхатись до нашого смороду й болота". Комплекс? Звідки стільки злості?
Докладніше

Кульчики

"... і кульчики носиш, які вона тобі подарувала"- каже мені чоловік, затягуючи штори, поки я вмощуюсь в подушки. "Подаруй мені також, я їх також буду носити" - відповідаю, і починаю либитись, як либиться мій син, коли я справедливо підозрюю його в крадіжці цукерок. "А що я маю думати, що там у вас?""- А ти не думай, дружба у нас", кажу я і либлюсь ще більше. "Та ти казала, що жіночої дружби не існує". "Ніде не існує, а в нас існує, - кажу - ми, по-перше, вийнятки, по-друге, ми мудрі і дорослі жінки". "Ага", каже коханий, "бачив я вас, які ви дорослі і мудрі. А коли шкіришся в скайп, то ніхто не повірить ні в перше, ні в друге. І взагалі, звідки ти знаєш, що в Уляни файна і м'яка дупа?" " - Ну бо вона йшла перед мною по сходах, а я її попхала". "Ех", каже Ромасик, "і все одно я тебе люблю". От так. Все одно )
Докладніше