Було і буде

 Я не пам’ятаю, коли саме це почалося. Не було жодного чіткого моменту, ні першого слова, ні першого сигналу, що щось змінилося. Просто одного разу я відкрила повідомлення і раптом зрозуміла: він пише не так, як усі. Його фрази не поспішали. Вони торкалися. Ніби він знав, де саме в мені проходить ця тонка межа між звичайним і небезпечним. Я читала його вранці, ще напівсонна, і відчувала, як тіло прокидається не від кави. Вдень між справами, і тоді світ ставав трохи розмитим, ніби хтось ледь провів пальцями по його контурах. Увечері повільно, розтягуючи кожне слово, як паузу, яку не хочеться завершувати. Він писав прямо. Спокійно. Точно. Так, ніби між словами вже не потрібно ховатися. І саме тому це було сильніше. Кожен рядок лягав не в пам’ять, глибше. Туди, де бажання не формулюються словами. Він не залишав простору для домислів. Він називав речі так, як їх відчуває тіло, коли його перестають контролювати. І від цього всередині ставало тихо. І надто ясно. Це не була гра. Це був ст...

Відразу кажу - якщо ви шукаєте опис хороших готелів, то тут їх не буде. Не буде ні хороших, ні поганих - не буде ніяких. Готелі, або взагалі проживання - це був пункт, на котрий ми постійно натикались з Шуміком при плануванні подорожі. При чому планування як такого не було також - ми постійно (а працюємо поруч) обговорюємо, куди б нам хотілось поїхати, що б ми хотіли побачити, при чому Роман постійно говорить про гори, а я про море. І вже два роки ми говоримо про Фару  - тому, що ми бачили гарні картинки пляжів Альгарве в інтернеті,  :) і тому, що ми хочемо побачити океан. Причина, чому ми про Фару два роки тільки говоримо - відстань. А що про неї говорити, спитаєтесь ви. Сідаєте в літак і летите. А ні. Справа в тому, що ми любимо споглядати, і три тисячі кілометрів це не причина, через яку ми сядемо в літак і полетимо валятись на пляжі. А як же оте все, що можна побачити по дорозі, тим більше, що за кермом ми любимо сидіти обидва. Оті три тисячі кілометрів вимагають часу....

"... і кульчики носиш, які вона тобі подарувала"- каже мені чоловік, затягуючи штори, поки я вмощуюсь в подушки. "Подаруй мені також, я їх також буду носити" - відповідаю, і починаю либитись, як либиться мій син, коли я справедливо підозрюю його в крадіжці цукерок. "А що я маю думати, що там у вас?""- А ти не думай, дружба у нас", кажу я і либлюсь ще більше. "Та ти казала, що жіночої дружби не існує". "Ніде не існує, а в нас існує, - кажу - ми, по-перше, вийнятки, по-друге, ми мудрі і дорослі жінки". "Ага", каже коханий, "бачив я вас, які ви дорослі і мудрі. А коли шкіришся в скайп, то ніхто не повірить ні в перше, ні в друге. І взагалі, звідки ти знаєш, що в Уляни файна і м'яка дупа?" " - Ну бо вона йшла перед мною по сходах, а я її попхала". "Ех", каже Ромасик, "і все одно я тебе люблю". От так. Все одно )

... або ж про людей. Сьогодні за ліпкою пельменів (простіть за сію москальську страву), вже не знаю чому (швидше всього за звичкою проводити самоаналіз на кухні) я дійшла думки, що найбільше поважаю людей, у котрих не довелось розчаруватись. І люблю також. Чи люблю, а потім поважаю? Може бути й так, що хтось з тих, хто оце буде читати, скаже:"Пф.Та хто ти така, аби я старався(лась) тебе не розчаровувати?" Правда. Ніхто. Але я не про догоджання мені, але про той стержень, що є в людині. Про те, що не дивлячись ні на що, на жодні обставини, людина не змінилась в поглядах чи поведінці. Обставини - це, наприклад, той час, котрий іде :) Знаєте, як в сім'ї двадцять років після весілля всі вже розслаблені такі, бігуді-витягнуті спортивні-воначиститьзубивінвтойчассидитьнаунітазі, і нікому нічого не заважає. Або в дружніх стосунках, коли сто років знайомі, і ніби не обов'язково вже слова дотримувати. Так от, я перебирала людей, котрих я люблю і поважаю, поважаю і люблю.....

Мені ще не дійшло. Зате Роман вже каже комусь там в слухавку:"Був у внучки". :)

Ще трохи, і нові знайомі мене будуть питати, чи я не перефарбована блондинка. Мої розсіяність та склероз безмежні. Захотіла додати до своїх активів :) такий прадавній виналязок, як нагадування. Полізла в гугл. Знайшла щось про календар і нотатки, знайшла можливість додати до своїх календарів інші цікаві календарі. Додала єврейський. Годину читала про Песах, Cпати пішла без встановлення нагадування. Привіт, Альцгаймер. Лецитин вже, як мертвому припарка. Недавно згадувала, як я радила Ульмошці писати блог про своє лікування, і подумала, чи не писати про своє. Перелопативши інтернет в пошуках якогось лікування причин, не признаків, не знайшовши ніяких відповідей, подумала, чи не  описувати просто свої спостереження - а може, комусь треба буде. А потім згадала про свого Альцгаймера, і подумала, що цей блог занадто швидко би почав виглядати, як щоденник деграданта. Так що послухаюсь я Ульмошки. "Більше сну і сексу", сказала мені недавно. Зец ол. Але де на них вз...

Всі батьки (я думаю, всі) цілують дітей на добраніч. Цілую і я. Цілувала. Якось непомітно вони стали приходити до нас у спальню і цілувати мене. І навіть не знаю, як це сталось. Але мені приємно.

Тепер, коли в мене під рукою не буде шматка паперу, я можу записати інформацію на собі. Пальцем. Хворіти чимось незвичним - незвично й дивно. А взагалі, коли з людиною стається щось приємне, вона ніколи не задумується - за що це? Це для нас якось природньо, ми вважаємо, що ми цього заслужили. Зате коли з нами трапляються речі менш приємні, ми задаємо собі питання - чому саме я? Треба переосмислити, мабуть, свій стиль життя. І менше посміхатись, коли не смішно.

Бувають дні, коли фізичний стан відповідає душевному. Або навпаки. Якщо додати до цього відчуття, що ти спостерігаєш за своїм тілом, як в кіно, і те, що бачиш, не зовсім подобається, до усіх відчуттів додається тонка біль врізаного пальця... тільки де болить - не знаєш. І нема сил. Ні фізичних, ні душевних. І поруч нема нікого сильнішого за тебе. І не допоможе ніхто. І над поверхнею тримає тільки одинокий смайлик в чаті, людини, від котрої цього не чекаєш. А чи завжди наші очікування збігаються з реальністю?

... казала про мене дорога родина скільки себе пам'ятаю. Я ще не знала тоді, що таке сильний характер. От що я скаржитись не вміла - це так. Чи не було кому скаржитись... вічно закопана в книжках дівчинка шукала в них поради й розради. "Хтось мусить бути сильним" - казала мені мама, коли я спробувала поскаржитись на те, що мені інколи не вистачає сил вирішувати не мої проблеми. "Ти така безсердечна стала, Оля" - почула я від неї, коли у відповідь на історію сусіда, котрий дзвонить жінці зі Сходу і розказує, що йому нема що їсти сказала, що мав би сидіти коло жінки такий воїн. Я справді вважаю, що чоловік, котрий йде на війну, не мав би дзвонити дружині і скаржитись на незручності. Не знаю, чи черствість це, але я усвідомлюю, що не кожний відважиться йти на війну. Але якщо пішов - будь воїном. Я вже не хочу бути воїном. Я повоювала за своє життя досить, я виграла чимало маленьких і великих битв і воєн. Були й поразки, але це мій досвід. А інколи й мікроін...

... ми в матриці. Роман в індизайні знайшов можливість створення QR коду, і я вирішила перевірити чи працює. Він написав щось там, а я телефоном зчитала. "Я знайшов якийсь код" -  сказав мені телефон. "Оля плюс Роман". Не смійтесь, але то для мене містика. ) Я пригадала собі відому історію з 80-их про сім'ю відлюдників Ликових десь з Сибіру, котрі від сорокових жили в абсолютній самоті без цивілізації. "Скло, а мнеться" - здивовано казав хтось з них, тримаючи в руках целофан... А я ніби і не в Сибіру, а така далека. Ну й чорт з ним.

Вчасний дзвінок товариша на скайп запобігає вечірньому переїданню. ))

... жінка має більше часу зайнятись собою" (цитата з інтернету) Ранок починається півшостої (тоді просинаються жайворонки), і ще годину на досипання-спостереження вікна-прислухання до звуків-што дєнь грядущій нам готовіт. Тоді через годину вниз, в кухню, за мною тупотять коти, відкрити консерву-аби не мотались під ногами, спочатку перекус дітям до школи по дозах, поставити чайник-залити чай, піднятись нагору-розбудити-роздати матолкам свіжі труси-носки і повернутись назад, приготувати сніданок, піднятись нагору, розбудити шуміка, проконтролювати вичищені зуби, роздати цьоми, помахати у вікно (ритуал, йопересете). Застелити ліжко (якщо гарна погода), або просто позбирати розкидані з вечора речі, збити подушки і приготувати собі гніздечко (якщо погана погода). Дочекатись шуміка із свіжими булочками, зробити сніданок, поснідати з елефом, закласти пральку (якщо хороша погода), залізти в ліжко або сісти на балконі, відповісти на десяток мейлів, прийняти з десяток дзвінків, повтішати...

Пляцок в мене в записничку саме так і називається - вже років з двадцять. Складники:  - 1 склянка волоських горіхів або арахісу - 450 гр. чорносливу або консервованих (свіжих) вишень, абрикосів (смак кожного разу буде іншим) - 5-6 яєць - 1 склянка цукру - 1 склянка борошна та декілька ложок крохмалю - порошок до печива - 4-5 ст.л. какао - 400гр. жирної густої сметани (вершків) - 1 ч.л. желатину Приготування: Бісквіт: Відокремити білки від жовтків. Жовтки розтерти з половиною цукру. Білки збити, з'єднати з жовтками. Додати 1 ч.л. гашеної соди. Додати 1,5 – 2 ст. ложки какао. Потроху ввести борошна і крохмаль. Запікати при температурі 180 град. близько 1 години. Трохи остудити. Зрізати верхівку. Дістати м'якоть з коржа і покришити її руками. Начинка: У 0,5 склянки води розчинити 1ст. ложку желатину. 400гр. сметани і 0,5 склянки цукру збити (цукор вводимо поступово). Цівкою ввести розігрітий желатин. Покришити склянка волоських горіхів. 400гр. чорносливу замоч...

... мені потрібна, щоб відновити пам'ять і здатність запам'ятовувати. Я вже навіть пробувала його приймати, але ж забуваю. Власне, я почала писати цей пост, бо натрапила на блог і усвідомила, що я не пам'ятаю, як увійти. Мусила гуглити. Я серйозно. Декілька років тому Роман казав, що найкращою машиною для мене буде модель, де на панелі буде монітор. Здається, така вже є. Здається, цей допис буде просто потоком думок, поки полімеризуються взірці в лампі. ) Чомусь маю таке хороше відчуття, хоча пан, котрий нам робить вікна, вранці сказав, що я "нє в сєбє". Я не здивувалась, він звісно правий, я 'кась останнім часом не то щаслива, не то перестрашена - дуже багато усього. Поскаржусь на свою праву ніжку - щось вона психує слідом за лівою, а в лікарню мені зовсім не хочеться... А ще в мене коло ліжка стоїть величезний букет білих квітів, ще з дня народження. І зовсім не в'яне. І я тихо радію, бо вони білі, і тому, що не в'януть. Шумік це бачить і о...

Судячи з рекордно малої кількості дописів у минулому році всі, мабуть, зрозуміли, що рік 2013й відзначився відсутністю вільного часу. Але я ним задоволена. Мрії матеріалізовуються. ) Ми купили будинок і тепер в’ємо в ньому гніздечко за своїми уявленнями, без компромісів. Я почала свій власний бізнес. Успішно. Тьху-тьху.  І швидше всього, він буде моєю улюбленою справою. Моєю від ідеї до реалізації, зважаючи на особливості чеського менталітету. Цього року ми з Улясиком майже не мали часу для себе. Але для мене нічого в стосунках не змінилось, вона залишається людиною, котра допомогла мені змінити життя. І я тішусь літом 2014го, коли побачу козу молодшу. Ось так десь, скорочено. Бо нема часу. ) Не змінилось те, що я люблю свого чоловіка. ) А ще цього року стався Майдан. Про це тут не буду писати, бо... бо багато емоцій, а часу нема. Але я почала більше пишатись своїм народом. І сподіваюсь, я в ньому не розчаруюсь.

... і не тільки мати якусь конкретну серйозну справу, але  й просто говорити ні про що, жартувати, пити пиво-каву-чай. Ще приємніше, якщо ця людина - чоловік. ) Я не про те, що жінок розумних не буває, на щастя, їх в моєму оточенні багато, але глупий чоловік - набагато гірше і сумніше явище, ніж глупа жінка. А найсексуальнішим органом в чоловіка для мене завжди буде його мозок. ) Ой, зараз мені від Ромасика влетить... )

Ульмошка мусить пам'ятати нашу розмову про мою нову газову плиту, яка має всі можливі функції і один великий мінус - без інтернету. Минуло 6 років, і я маю можливість придбати чудо техніки без мінусу - виробник Дакор випустив духовку на Андроїді. Нею можна керувати звідки завгодно, вистачить мати інтернет, а вдома вай фай.

Пам'ятаєте, як ми всі мріяли:"От виросту..."? Так от, вчора застала Мартіна в сльозах за альбомом з фотографіями. На моє запитання про причину сліз, відповів, що не хоче рости, що хотів би ще трохи бути малим, малою дитиною...