Брак цей постійним би не був. Я б його не розпитувала, звідки він, не цікавило б мене його ім"я і прізвище, та й думаю, не цікавило б мене взагалі нічого, крім одного - як може одна людина наказати собі забути про іншу? А якщо може - як змирюється з тим, що отой поцілунок вчора був останнім, і вже не буде жодного іншого - пристрастного, ніжного, ранішнього чи вдячного. Не буде вже гіркого чи солодкого, прощального не буде... хіба прощальним прийдеться назвати той, останній... Скільки ще пам"ятав останній дотик, довго згадував місце час і обставини?
Я б хотіла подивитись в його очі і запитатись нащо, власне, забувати? А потім би подякувала і відпустила. І все одно б його відповіді не вірила...
Повірю, коли забуду сама... Дався мені той Хтось...
3 коментарі:
Тихо так: без шуму
І без шумовиння.
Холодно і темно
Як в серці упиря.
Суха стерня кохання.
Ненависті насіння.
Підперта до зеніту
Конаюча зоря.
А у руїнах Світу,
Під попелом і тліном,
Під дум важких хрестом
І вирваним волоссям-
Жевріє нове літо,
Невбите часу плином,
Щоб знов когось зігріти
І ніч прорвать колоссям.
КУМ НЕСТОР
Дякую, куме коханий... Єдине, що я можу з себе вичавити.
* * *
не стану Вас чекати
за Вами не полину
тужливо журавлинно
не гляну навіть вслід
візьму стару лопату
спущусь у низовину
вкопаю трохи глини
й зліплю свій власний світ
без горя і страждань
без сліз і нарікань
без болю і образ
без Вас
Ірина Моргун
Дописати коментар