Просто думка вголос

Отаке в голову мимольотом прийшло. Що, якби ми, одного разу закохавшись просто продовжували кохати, не дбаючи на власні амбіції, не стараючись доказати їм і собі, що ми розумніші, не переконуючи головне самі себе, що ми кращі? Просто пам"ятати, як ми старались колись зробити кохані очі щасливими і продовжувати це робити?

Просто кохати...

Більше, ніж вірші...

Це, що напишу, дуже довго лежало в чернетках, і власне мало пояснювати адресу блогу. Колись в мене була думка мати власну сторінку, куди б могла викладати власні вірші та іншу писанину. Довго вагалась, нарешті передумала, та й дякуючи власній самокритичності не була впевнена, що та писанина того вартує.

Але моє захоплення поезією залишилось, і разом з тим виникло бажання говорити не тільки про неї. І я рада, що це так. Звідси й адреса. А щоб не тут не було тільки оте "більше", а ще й вірші, тоя займусь самопохвалою і один свій власний тут-таки викладу. Читайте :)

Sic transit

Опустіла душа, наче темна кімната
Для прибульців
Старого тісного вокзалу
І думки нечіткі повні згадок зім'ятих
Як квитки, що уже непотрібними стали
Ми ще тут, на пероні
Ще разом, ще поруч
Ще шукаємо нашого щастя підкову
Та нема для нас місця в одному вагоні
Кожен з нас їде в напрямку іншому знову
Тягнучи за собою валізи бездонні
Днів понурих, самотності, докорів
Щему
Тільки здогад пульсує в натомлених скронях
Що нікуди від себе (на жаль?)
Не втечемо
Може завтра
За жовту потерту монету
Поворожить циганка без роздумів, знаю...

Скаже нам гучномовець захриплим
Фальцетом
"Пасажири, увага, поїзд ваш прибуває..."

Майстерні

I am lost :) І здається, надовго і всерйоз.

Останніми днями пропадаю в Поетичних Майстернях. Якби читала книги, це б називалось "лежу в книжках", але в даному випадку це трохи не так. Я там справді пропадаю, навіть інколи маю відчуття, що справді знаходжусь в якійсь будові, і люди, з котрими розмовляю, є поруч, не десь на іншому боці планети, перед монітором. Інколи дуже важко вийти, особливо коли зачитаєшся до поезій тобі близьких стилем написання і мірою сприйняття світу, ситуацій і оточення.

Майстерні - дуже вдала назва. Крім того, що там публікуються справді гідні твори, є ще там майстри слова, котрі завжди підкажуть, як гарніше вбрати думку в рими, при тому надавши віршу досконалої форми. Звичайно, не обходиться без критики, але тут вже мова йде про здатність кожного цю критику сприйняти. І я, нарешті, за довший час знову вчусь. Згадую теорію літератури, і дивуючись, переконуюсь, що правила не обмежують віршування і не втискують його в рамки теорії. Ніколи не думала, що можу написати вірша "на тему", а виявилось - можу. І за оцінками редакторів, мій найкращий вірш написаний саме в Майстернях (хоча мене це трохи засмучує, бо я його таким не вважаю)

А між лекціями редакторів нарід в Майстернях відверто бавиться. Коментарі не мусять бути сухими, виключно стосовно поезій, оффтопи нікого не обурюють :) Знаходжу друзів і однодумців, особливо тішить коли в аську стукає людина,про знайомство з котрою ще зовсім недавно і думати не могла. Ну й звичайно, Зеньо... :)

Rock & pop

Врізався мені в асю сьогодні типок... Замість звичного "привіт, як справи, ти звідки?" пише "Хай! Такссс... вкурюю, що таке стрийський сайт, і кого я бачу?!IRON... OCCUPIED!", а мені доходить, що це Голос З Минулого, та й кажу кумі Уляні, що це мусить бути хтось з часів львівського рок-клубу. А кума Уляна мені пише, що це для неї абсолютна новина, і що хотіла б знати більше про такі "важливі" віхи з мого життя :)

А які там, бляха, віхи... Колись давно, коли важка музика тільки вилізла з андеґраунду і почали в кожному дворі грати свої "Арії", "Коррозії металу", чи навіть "Металліки" місцевого значення, я, вигодована класикою року 18-ти літня коза почала шукати собі подібних. Знайшла. Однодумців ставало все більше й більше, аж нам стало в Стрию тісно, тому ті найцікавіші понеслись розширювати кругозір до міста Лева.

Тут і почалась моя кар'єра рок-мами :) Звичайно, як у всіх рок-клубів, був і рок-папа, але той був до нічого, коли треба було хлопців пожаліти, чаєм напоїти, а перед виступом помити голови аби гриви були не гірші ніж у їхніх кумирів. Крім того, рок-папа не вмів якось домовлятись з адміністраціями Будинків культури, вже досить роковий у нього був вигляд, але мої шпильки, комсомольський білет і ввічлива посмішка робили чудеса (не знаю, що з того більше)

До речі, якщо хтось читав Колекцію Пристрастей Наталки Сняданко, де вона розказує про групу "Лазарет" - це не вигадка, така дійсно існувала, і авторка навіть не поміняла надто імена друзів. Я, знаючи саме їх як облуплених, не виключаю, що можу бути і з самою Наталкою добре знайома... Дивіться фото - лазаретівці в центрі. А саме фото походить з передодня першого в Україні рок-фестивалю "Тарас Бульба", до організації котрого ваша
покірна слуга також приклала руки...Познайомилась там з багатьма цікавими людьми, там почалась кар'єра Лесі Герасимчучки, тоді ще без Королівських Зайців. Жартома інколи кажу, що ТАКОГО фестивалю б не було, якби не вийшла одного разу Оля в рожевих штанцях на станції Дубно...

Були часи... Хто не був на справжньому джем-сейшні мене не зрозуміє. Цю атмосферу не передати, не описати, рокові вечірки, де збиралися люди самі різні, але в голові мали спільне - любов до цього роду музики, не забуду ніколи. З'являючись періодично в мене вдома, патлаті з абсолютним успіхом розбивали уяву моїх батьків і сусідів про рокерів як про щось брудне, вульгарне і п'яне. Я навіть можу сказати, що більшість культурного вантажу я несу саме з тих часів - ніби ця культура пробила для мене певне русло, по якому я рухаюсь і до сьогодні.

Але...З роками хочеться спокою :) і я хоч інколи включаю Металліку, все-таки більше відпочиваю, коли слухаю Даяну... От такий він, рок і поп мого життя...

P.S Iron, не смійтесь, так мене називали тоді мої друзі. З великою втіхою констатую, що такою мене ще пам'ятають :)

Луціе і Даніел

Вони не близнята і навіть не рідні брат з сестрою, хоча той, хто їх бачить вперше інакше і не подумає. Стосунки мають... не просто близькі, не просто родинні, це просто якийсь симбіоз двох дитячих душ...

Коли кажу "симбіоз" - це не просто так. Один одного вдало доповнюють, постійно тримаються купи, і навіть у великій дитячі компанії перевагу надають товариству один одного,суверенно виключаючи протилежний варіант. Знайомі від народження :) від народження разом виростають, хоча на жаль, останнім часом це вже не зовсім так.

Даніел - мій похресник, мій племінник, у цій парі старший. Він, як і личить, виконує роль охоронця, він уважний, він ласкавий, і як всім здається, той, хто у цій парі більше любить.

Луціе - моя доня, забудькувата і розсіяна, має естетичні відчуття, дуже часто нагадує мені якогось митця "не від світу цього". По мені успадкувала властивість залишати сильні емоції для себе. Її найбільший прояв почуттів до Данечка - це коли вона мені у пітьмах дитячої, перед сном тихенько скаже:"Треба вже до Данечка поїхати, я за ним так скучила..."

Інколи мені здається, що вони саме завдяки своїй присутності адаптовуються до ситуацій нових і незвичних. В той час, як сестра полюбляє відпочинок досить організований, напланований, я залишаю дітиськам простір для власної фантазії. Мабуть тому, що вона є мама, що панічно боїться всіх незапланованих ситуацій, тому старається їм запобігати, а я навпаки - з радістю спостерігаю, як будуть в них поводитись наші діти.

Перечитую, і чомусь мені здається, що я занадто серйозно роздумую. Тільки як словами передати їхні посмішки, їхні жарти, їхню ніжність один до одного...

Це просто треба бачити, як вони хваляться один одному новими зубами (або тими, що випали), як кепкують один з одного, або ведуть "серйозні" бесіди за тарілкою спагетті.

Льолік і Болік, Мальвіна з Буратіно, радістка Кет і Штірліц, два клоуни, два сонця, два ангели, а також інколи два симпатичні чортики, любляться й чубляться разом вже майже сім років. Якби ж це так було все життя...

Батьки і діти

Мабуть кожен з нас, принаймі один раз в дитинстві чи юності, коли батьки були (чи мали б бути) для нас незаперечним авторитетом сказав або хоча б подумав:"Коли буду татом (мамою) ніколи не буду робити...", а далі наслідував перелік саме оцих речей.

Дуже часто керуюсь цим прикладом саме зараз. І завжди, коли приймаю якесь рішення згадую цю фразу. Згадую, як мені було, коли батьки сприймали певну ситуацію зовсім інакше, ніж вона була насправді. Часто розумію їхні реакції з їхньої позиції, але... все-таки, правда була деінде, ніж вони самі думали, і що мене найбільше кривдило - вигадували власній сценарій і поводились відповідно нього, не відповідно того, що я їм розповіла.

А до чого це я... Головне - довіра. Не сліпа довіра, спочатку треба навчити правду говорити дітей. а також дивитись правді у вічі. Все, що засіємо - одного разу пожнемо, сторицею.

Про різницю між дітьми. Любимо ми мабуть, всіх однаково. Але по-різному. І те, що я вважаю старшу доцю у великій мірі подругою -  якось природньо. Молодша - довгоочікувана, тому й ставлення до неї, як до малого чуда. А син - король нашого бабського королівства, тому й доні з мамою пообіцяли собі виховати з нього справжнього чоловіка.

А ще... Мамі байдуже, якої статі її діти. Та якщо в сім"ї немає батька швидше всього синок перш, ніж почне копати м"яча буде пробувати намалюватись її губною помадою. Або пройтись у туфлях на підборах. Не обов"язково він буде це робити ціле життя :) :( але тих особливих чоловічих стосунків йому буде бракувати завжди. Тати! Куди б не занесла вас доля, і як би не склались стосунки з матір"ю ваших синів, не забувайте, що ви їм потрібні...
 

Книжки, книжечки...

Останнім часом не можу знайти нічого "для душі". Це не означає, що не можу знайти чогось сопливо-плаксивого, найплаксивіше, що я читала, були "Віднесені вітром" в тринадцять років,  потім мене любов до Червоної Бібліотеки перейшла. Навіть не можу визначитись, про що я б хотіла читати - як і у всьому іншому,і при виборі книги піддаюсь першому враженню,
тобто мене мусять захопити вже перші рядки... не стається

І облюбеною книгою в мене вже роки залишається "Фієста". От такий я консерватор.

Помітила, що перестала звертати увагу на книги, в яких багато діалогів. Враження чомусь, що ситуації змодельовані, і втрачається можливість їх розглянути з точки зору конкретної людини. Тому більше люблю щось на зразок монолога, або роздумів... або автобіографії.

Тому підгодовую свій мозок віршами (ніколи не завадять), інколи його 
піддурюю якимись псевдоінтелектуальними статтями,  котрі відразу забуваю і безуспішно риюсь в бібліотеках...

А що читаєте ви?

Юрасик :)

Хм... З чого б почати... Юрасик - людина, з котрою я спілкуюсь останнім часом дуже багато. Чому? Ммммм... Маємо одне спільне захоплення, мабуть. Хоча мені інколи здається, що в мене це збочення.

Юрасик - один з небагатьох людей, хто вміє мене дуже роздратувати,і дуже швидко, в рекордному часі. Або розсмішити. Або перше і друге,відразу. Взагалі, ми з ним не розуміємо один одного, а якщо так, то стається це дуже рідко. Інколи проходить дуже багато часу, поки ми незрозуміємо, що говоримо про ті ж речі різними словами. А інколи мені здається, що я помилково йому не тою мовою написала... хоча він все одно каже, що я українською не розмовляю.

Його улюбленим запитанням є:"Оля, ти можеш нормально сказати?", після чого я вдивляюсь у написане мною речення, і шукаю, що я написала ненормального. Ще зовсім недавно я впадала у відчай, тепер вже звикла:) Досконалий "фізик-сухар" не може зрозуміти моїх ліричних відступів.

Юра володіє ненавязливою харизматичністю. Думаю, зустріти його десять років тому, він би міг стати моїм ідолом, і я б цінувала кожний погляд, котрий би він (можна й не хотячи) подарував. На щастя, мені саме стільки, скільки є :) Підозрюю, про цю свою властивість він знає. Цікаво, чи користується. ;)

Також, думаю, Юра знає собі ціну. І це тішить, бо багато таких, що прикривають власний страх, лінь і нерішучість своєю нібиневпевненістю в собі.

А взагалі в нього капризний жіночий характер. І поводить себе інколи відповідно. І тільки через мою повагу до його світлої, розумної, голови, а ще моє безмежне терпіння наразі стримує мене щоб не післати його інколи в... сад, або не поставити його в ігнор у списку контактів :)

А ще... Інколи він мене дуже дивує тим, що вміє бути зовсім іншим... Ховаються одне за одним оті його "Я"...

Спогади...

Пішла доця в перший клас... Дивлячись на малюків за партами, спало мені на думку, що 7 років - вік, коли людина має якісь конкретні спогади, ясні і чіткі. Спробувала згадати свій перший день у школі. Ніц... Якби не фото, пожовтіле в обшарпаному за роки альбомі, мабуть і не згадала б, як виглядала, яка була погода і у яку форму була одягнута.Не пам ´ятаю, як нас перша вчителька вітала і що казала. Але дивно, що памятаю до сих пір запах мокрої крейди і мушкатів, тих було повне підвіконня. А ще запах мила від першої вчительки, вона була затята більшовичка і стара діва (не знаю, чи це якось пов´язане), і мабуть вважала, що радянській жінці має бути соромно за те, що вона користується парфумами (капіталістичні замашки).

А потім згадувала перше кохання... Також ніц. Хоч мене вбийте, не пам´ятаю, котрий то був. :) Був це Іван в п´ятому класі, чи Олег в шостому - також не пам´ятаю. Пам´ятаю вже Тарасика в десятому, перші еротичні враження. Першого поцілунка також не пам´ятаю... але поцілунки з Тарасиком, перші "дорослі" поцілунки - так. І він, цікаво, також. На зустрічі однокласників, 15 років після школи, коли згадували шкільні роки, так мрійливо згадував: "А я пам´ятаю, як пахла Оля трускавками в десятому класі..."

Не пам´ятаю коли вперше мала зламане серце, не пам´ятаю першу подружню сварку, перший свій робочий день також ні. Але маю в голові цілий склад пахучих і кольорових картинок, тобто - не можу згадати облич, слів, точних фактів... але пам´ятаю запахи, звуки, доторки. Ніби замість пам´яті в мене працювали тільки відчуття, як у сліпця. І до тепер певні запахи чи звуки в мене викликають асоціації з дитинства, давні події, згадки...

Отак я обманюю себе. Отак природа обманює мене. Бо вистачить аромату, пісні, чи знайомого дотику, і я провалююсь туди, де моя думка зазвичай не забреде.

А ви впевнені, що пам´ятаєте саме те, що пам´ятаєте?

Іграшка

Гуляли сьогодні з дітьми Прагою. У маленькій крамничці купила молодшим іграшку, що викликала в мене прилив ностальгії - малого плюшевого песика на ключик. Не на батарейки, без кнопок, без дистанційного управління - механічна іграшка, обтягнута плюшем.

Дивлячись на нього, прийшла мені в голову думка - мабуть, кожен з нас би хотів мати коло себе когось, над котрим би мав таку силу, керувати діями і життям отак просто - попускаючи і натягуючи пружину. Зручно, тільки чи цікаво?

А потім мені прийшла в голову ще одна думка - можливо, в кожному з нас є такий ключик, і всі наші керунки, включаючи падіння і піднесення, зовсім не залежать від нас? Цікаво,  чи цікаво отому mаster of puppets бавитись, чи він цю гру також сприймає, як нудну, набридливу роботу?...

Улясик

Вона - жива дівчинка з проникливими темними очима, цікава красива жінка, що одним поглядом оцінить кожного чоловіка, непомітно для нього.

Харизматична і весела, вона дуже гарно плаче... такий горох я бачила хіба у своєї Луцінки. Але сміється вона також дуже гарно... безпосередньо, як сміються діти.

А поряд з тим в ній дуже багато сексу, не того,  голівудського, але природнього, котрий підкреслює її жіночність. І впевнена, якби їй повісити на шию низку з скальпів  жертв того сексапілу, то назбирались би такі коралі, що шия б не витримала.

Балакуча співрозмовниця, вона вміє довго і терпляче слухати. Сприймає всі мої біди як свої і радіє моїм радощам. Є єдиною людиною, якій я можу звірити всі свої таємниці.

Вона розумна і її голівонька повна речей, котрі я не розумію. Але вона цим не хизується. Її ноблеса не заважає їй бути простою, як двері. 

Вона - мій лікар, мій радник, моя сповідниця, мій азиловий дім, куди я втікаю, мій щит і меч,
мій психолог, моя верба, коло котрої я можу мовчки сидіти, а вона не скаже, що їй нудно.

Вже майже рік ми носимось у просторі між континентами. Щодня... Кохана коза, посилаю тобі ще один, стотисячний цьом.

Футболка

Маю футболку, файну, з яблучком. Найголовніша її цінність полягає в тому, що це футболка клубова - Дівочих теревень зі стрий.ком.юа (дєкувати шуміку).

Футболку ношу і тут, в Чехії. Більшість знайомих, котрі знають, де знаходяться мої думки, не дивуються, бачучи в мене на грудях напис кирилицею - все їм пояснює назва сторінки внизу. Признають, що це круто, а я відверто дмусь пихою за себе і за Теревені.

А незнайомі, для котрих кирилиця нечитабельна :) питаються... А деякі питаються - а що на Україні є інтернет? А ним користується багато людей? Справді? Я деколи не коментую - або слів бракує, або від сміху говорити не можу.

А вчора в банку помітила, як у одного працівника розсвітився голубим монітор, після того, як мене уважно розглядав... :)

Футболка інколи вміє розповісти про країну, про місто, про його жителів... і про одну конкретну людину також  :)

стрий.ком.юа

Якби хто не знав - є в тенетах така сторінка. Сторінка мого рідного міста, котра дуже швидко мені стала не менш рідною. І не просто рідною - так рідною, що з неї в мене починається і закінчується день, а друзі жартують, що мені світ немилий без голубої шапки на моніторі.

Знайшлася цілком випадково. Шукаючи фото стрийської синагоги в неті наткнулась я на поважну галерею фото стрийських вулиць. А тому, що перед тим я в Стрию досить довго не була, зачаровано роздивлялась їх до пізньої ночі...

Наступного дня я з Галереї дісталась на Головну :) З"ясувала, що знаходжусь я на Неофіційній сторінці міста Стрия. (слово "Неофіційна" мене чомусь дуже порадувало) і ще з три дні я читала статті,тицяла куди могла... поки не тицьнула у Форум.

А от з цього моменту стрийська сторінка розпочала нову сторінку у житті моєму :) Півроку Анноун читала теми і коментарі. Через півроку написала свій перший... І пропала з головою. Любов з першого посту:)

Дякую сторінці і гАві, котра її створила за те, що дала мені нових друзів, друзів вірних, надійних і щирих.

Хтось...

Не гнівайтеся, друзі, але попри всі ваші слова і турботу мені дуже бракує людини, котра... не те, щоб пережила те саме, що я, але, принаймі, пройшлась по периметру того страшного чорного поля переораної вздовж і впоперек емоціями, почуттями і переживаннями душі...

Брак цей постійним би не був. Я б його не розпитувала, звідки він, не цікавило б мене його ім"я і прізвище, та й думаю, не цікавило б мене взагалі нічого, крім одного - як може одна людина наказати собі забути про іншу? А якщо може - як змирюється з тим, що отой  поцілунок вчора був останнім, і вже не буде жодного іншого - пристрастного, ніжного, ранішнього чи вдячного. Не буде вже гіркого чи солодкого, прощального не буде... хіба прощальним прийдеться назвати той, останній... Скільки ще пам"ятав останній дотик, довго згадував місце час і обставини?

Я б хотіла подивитись в його очі і запитатись нащо, власне, забувати? А потім би подякувала і відпустила. І все одно б його відповіді не вірила...

Повірю, коли забуду сама... Дався мені той Хтось...